Інфекційні хвороби супроводжують людину з моменту її обособлення від тваринного світу і становлення як виду.
Відомості про заразні хвороби можно знайти у стародавніх пам’ятках писемності: ієрогліфах стародавнього Китаю і Єгипту, біблії, а потім – у російських , де вони називаються “моровими хворобами, повальними”.
Епідемії і пандемії інфекційних хвороб були у всі історичні періоди життя людини. У середні століття від чуми ( чорна смерть) вимерла третина населення Європи, а всього на землі у Х1У ст від цієї хвороби померло більш ніж 50 млн людей. У ХУП-ХУШ ст кожного року тільки у Європі природньою віспою хворіли біля 10 млн людей. Епідемії сипного тифу були обов’язковими супутниками війн і від них вмерло більше людей, ніж від зброї. Пандемія грипу часів першої світової війни – “іспанка” вразила 500 млн людей, із яких 20 млн – вмерли.
Поширення інфекційних хвороб призводило не тільки до загибелі багатьох мілліонів людей, але й було основною причиною нетривалого життя.
Походження хвороб пов’язували із “міазмами”- отруйними випарюваннями повітря. Потім з’явилось вчення про “контагії” ( Д. Фракасторо, ХУ1 ст), яке було продовжено у працях Д. Самойловича ( 1784). Він вважав, що збудниками інфекційних хвороб є дуже малі живі істоти.
Наукову основу вчення про інфекції було закладено у першій половині Х1Х ст у часи розквіту бактеріології, особливо – у ХХ ст, коли відбувалося становлення іммунології ( Л.Пастер, Р.Кох, І.І.Мечніков, П. Ерліх та інш.).
Важлива роль у розробці проблеми належить першій кафедрі інфекціонних хвороб, що була створена у 1896 р у Росії при Медико-хірургічній академії ( Військово-медична,- нині).
Розвиток дитячих інфекційних хвороб пов’язаний із іменами таких вчених, як Н.І.Нисевич,С.Д. Носов, Г.А. Тимофеєва.
Інфекційні хвороби (ІХ) - група захворювань, що визивається патогенними вірусами, бактеріями, простішими. Сутність їх у тому, що вони розвиваються внаслідок взаємодії двох біосистем: макроорганізма і мікроорганізма, кожний із яких має свою біологічну активність. У зв’язку з цим інфекційний процес розглядають “ як особливого роду екологічний вибух із різьким посиленням міжвидової боротьби між організмом-хазяіном і патогенними бактеріями, що внідрилися в нього.
Інфекція - складний комплекс взаємодії збудника і макроорганізма в певних умовах зовнішнього і соціального середовища, що включає захисні-пристосувальні компенсаторні реакції ( об’єднані під назвою
“ інфекційний процес”), що динамічно розвиваються.
Інфекційний процес проявляється на всіх рівнях біологічної оргнізації біолгічної системи:-
-субмолекулярному
-субклітинному
-клітинному
-тканинному
-органному
-організменому і
складає сутність інфекціонної хвороби. Інфекційна хвороба – це частковий прояв інфекційного процесу, крайня ступінь його розвитку.Взаємодія збудника і макроорганізму не завжди призводить до розвитку хвороби.
Форми взаємодії інфекційного агента з організмом різні і залежать від умов інфікування, біологічних властивостей збудника і особливостей макроорганізму.
Найбільш вивчені форми, що мають клінічний (маніфестний) прояв: гострі і хронічні. При цьому розрізняють типові і нетипові інфекції і блискавичні ( фульмінантні), які частіше всього закінчуються летально. Форми – легкі, середньої тяжкості і тяжкі.
Загальні властивості гострої форми маніфесної інфекції є нетривалість перебування збудника в організмі хворого і формування тієї чи іншої ступені несприйняття до повторного враження відповідним мікробом.
Епідеміологічне значення гострої форми маніфестноїх інфекції дуже велике, що пов’язане із виділенням хворим мікробів-збудників у навколишнє середовище. Деякі хвороби ( скарлдатина, чума, віспа) протікають тільки у гострій формі, інші – у гострій і хронічній ( вірусний гепатит, дизентерія).
Як з теоретичної, так і практичної точки зору велике значення має хронічна форма хвороб. Вона характеризується тривалим перебуванням збудника в організмі людини, рецидивами і ремісіями патологічного процесу.
Повторне захворювання, що виникає в результаті зараження тим же збудником, називається реінфекцією. Якщо вона наступає ще до ліквідації первинної хвороби, говорять про суперінфекцію.
Паразито-бактеріо-вірусоносійство- інфекційний процес, що протікає без симптомів, на субклітиному рівні у гострій, або хронічній формі.
Субклінічна інфекція має веливе епідеміологічне значення. Хворі із субклітинною інфекцією є резервуаром і джерелом збудника і при збереженій працездатності, можуть значно ускладнити епідеміологічну ситуацію. З іншого боку велика частота субклінічних форм багатьох інфекцій ( менінгококова, дизентерія, дифтерія, грип, поліомієліт), сприяє формуванню масивного імунного прошарку серед населення, що у певній мері обмежує поширеність цих інфекцій.
Латентна форма інфекцій- тривала безсимптомна взаємодія організму з інфекційним агентом. При цьому збудник знаходиться
“ у дефектній формі”. Наприклад, при латентній інфекції вірус визначається у вигляді дефектних інтерферируючих часток, бактерії – у вигляді V-форм, сферопластів. Описані також і латентні форми, визвані простішими ( малярія). Збудники латентної інфекції підтримують свою життєдіяльність за рахунок клітин хазяїна ( внутрішньоклітинний паразитизм) і у навколишнє середовище не поступають. При дією деяких факторів (термічні впливи, травми, трансфузії,), латентна інфекція може трансформуватись у гостру. При цьому збудник знову має свої звичайні властивості. Класичним прикладом є герпетична інфекція.
Повільна форма взаємодії збудника ( віруса) і організма –тривалий ( багато місяців –або багато років) інкубаційний період, ациклічний прогресуючий перебіг, розвиток психічних розладів, частіше всього закінчується летально. До них відносяться аміотрофічний склероз, підгострий корьовий склерозуючий паненцефаліт, СНІД.
Інфекційні хвороби, визвані одним збудником, називаються моноінфекцією, одночасно декількома збудниками – ( мікробні асоціації)- змішані або мікстінфекції. Варіантом змішаної інфекції є вторинна інфекція, коли до інфекції, яка вже є, приєднується інша. Як правило, вторинна інфекція буває при порушенні нормального симбіозу аутофлори і мікроорганізму, внаслідок чого відбувається активізація умовно патогенних видів мікробів ( стафілококи, кишкові палички).
Інфекції, при яких відбувається поєднаний ( одночасний або послідовний) вплив декількох патогенних агентів на організм, називають
“ асоційованими інфекціями”.
Компонентом асоційованої інфекції є ендогенна або аутоінфекція, що визвана своєю умовно патогеннолю флорою організму. Ендогенна інфекція може набувати значення первинної, самостійної форми захворювання. Часто в її основі лежить дисбактеріоз, який є причиною тривалого застосування антибіотиків. Найчастіше така інфекція розвивається у мигдаликах, товстій кишці, бронхах, легенях, сечовидільній системі. Епідеміологічну небезпеку можуть представляти хворі із стафілококовими і іншими ураженнями шкіри і верхніх дихальних шляхів.
Фактори інфекційного процесу:
-збудник
-макроорганізм
-навколишнє середовище.
Збудник визначає виникнення інфекційного процесу, його специфічність, а також вплив на його течію і ісход.
До найважливіших властивостей мікроорганізмів, здатних визивати інфекційний процес, відносять:
-патогенність
-вірулентність
-інвазивність
-токсигенність.
Патогенність ( хвороботворність)- є видовою ознакою і визначає потенційну здатність мікроба, закріплену генетично, визивати хворобу.
В залежності від присутності цієї властивості, мікроорганізми класифікують на:
- патогенні
- умовно патогенні
- непатогенні ( сапрофіти).
Вірулентність – ступінь патогенності. Ця властивість індивідуальна у кожного штамму патогенного мікроба. У експеримертах вона вімірюється мінімальногю і смертельною дозою (Dlm). Високовірулентні мікроби навіть у дуже малих дозах можуть визвати летальну інфекцію. Вірулентність не є абсолютно стабільним фактором ( наприклад, - при хворобі і при лікуванні антибіотиками).
Вірулентність мікроорганізмів пов’язана із інвазивністю ( агресивністю), тобто – здатністю до проникнення і розповсюдження у тканинах і органах. Ця здатність пояснюється присутністю у мікробів факторів розповсюдження, до яких відносяться ферменти гіалуронідаза і муціназа.
Фактори розповсюдження посилюють первинну місцеву дію мікробів, забезпечують подальший розвиток інфекційного процесу.
Токсигенність мікробів обумовлена здатністю накопичувати і виділяти токсини. Є два види токсинів: екзо- і ендотоксини.
Екзотоксини- продукуються в основному грампозитивними мікробами, наприклад, - збудниками правця, дифтерії, ботулізма, газової гангрени, і виділяються живими мікроорганізмами у навколишнє середовище. За хімічною природою вони є білковими речовинами з високою ферментативною активністю, високою специфічністю дії, вибірково уражають окремі органи і тканини, чим і обумовлюють специфічну симптоматику.
Наприклад, ендотоксин правця вибірково діє на моторні центри спиного і продовгуватого мозку. Ендотоксини тісно зв’язані із мікробною клітиною і вівільняються тільки при її руйнуванні. За хімічною природою це глюцидоліпідно-протеінові комплекси або полісахаридні сполуки і володіють значно меншою специфічністю і вибірковістю.
До факторів патогенності мікробів відносять також “антигенну мімікрію”, тобто – здатність до тимчасового або тривалого придбання збудником властивостей антигенів людини. Ця властивість призводить до зниження імунної відповіді організму на мікроорганізм і посиленню тяжкості захворювання.
Деякі мікроорганізми мають “агресини” - це, фактори, що запобігають фагоцитозу і лізісу мікробів. До них відносять капсулярні фактори, що захищають мікроби механічним шляхом ( збудники чуми, сибірської виразки, пневмокок, стрептокок) і продукти, що екскретуються ( стафілокок).
Comments