Результати пошуку

На Чорноморський заповідник покладено такі завдання: охороняти природу на заповідних територіях, зокрема птахів лід час перельотів, зимівлі й гніздування; виявляти і вивчати дикорослі корисні рослини, зокрема люцерну серповидну, золотобородник цикадовий, види дикого льону для введення їх у культуру, а також спосіб закріплення токів і поліпшення малопродуктивних пасовищ. Фото взято з сайту: https://khers-on.com/ua/blog/chernomorskiy-biosferniy-zapovednik/ ЧОРНОМОРСЬКИЙ БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК (площа 89 129 га) В трав’яному покриві піщаного степу переважають дернові злаки: костриця Беккера, келерія сиза, куничник наземний, ковила українська. З різнотрав'я переважають сухоцівіт піщаний, молочай Сеп'єра , чебрець дніпровський, деревій Гербера, воловик Гмеліна, гвоздики змінені, волошка короткоголова, скабіоза українська, льон багаторічний, дрік дніпровський. Мохи і лишайники зустрічаються у вигляді куртин, а іноді й суцільного покриву. Флора Чорноморського заповідника налічує 594 види вищих рослин, серед яких є й ендеміки. Про це свідчить назва ряду видів : береза дніпровська, дрік дніпровський, чебрець дніпровський, ковила дніпровська, рокитник дніпровський. У заповіднику налічується 47 видів ссавців, 300 видів птахів, 9 видів плазунів, 4 види земноводних, близько 50 видів риб і тисячі видів різних безхребетних. Рідкісними видами серед хижаків у заповіднику є тюрка європейська та видра річкова. Борсука звичайного Вперше було помічено в квітні 1965 року на Солоноозерній ділянці, де він живе й зараз. Всюди, крім островів зустрічається бурозубка звичайна. Визначено близько 300 видів птахів, що належать до 24 рядів. Заповідник має велике значення як резерват зимуючих птахів. У сприятливі роки тут на зимівлю збирається понад 1 млн. качок, лебедів, лисух та інших водоплавних і водоболотних птахів.

Потреба в такій масштабній структурі як Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник з’явилась задовго до 26 квітня 2016 року, коли був виданий Указ Президента України про його утворення. Вже через кілька років після аварії на ЧАЕС дослідники відмічали поступове відтворення тваринного і рослинного світу: сприятливими умовами для цього стали евакуація населення й припинення тут господарської діяльності. Вчені зафіксували зростання чисельності типових та появу рідкісних видів флори та фауни. Прогноз на майбутнє був сприятливий – очікувалось повільне перетворення антропогенних ландшафтів у наближені до природних комплекси Полісся. Посилання на офіційний сайт: Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник

Основні естетичні категорії "прекрасне", "повторне", "комічне", "трагічне", "низинне", "потворне" - це своєрідна модель естетичної практики, логічна форма фіксації історичного досвіду естетичної діяльності, фундамент естетичного аналізу мистецтва. Опорні поняття: прекрасне, повторне, комічне, трагічне низинне, потворне, краса, категорія Основні естетичні категорії "прекрасне", "повторне", "комічне", "трагічне", "низинне", "потворне" - це своєрідна модель естетичної практики, логічна форма фіксації історичного досвіду естетичної діяльності, фундамент естетичного аналізу мистецтва. Термін "категорія" ( від грець. Kategoria - висловлення, ознака) вживається для визначення найбільш узагальнених, фундаментальних понять, в яких відображається історія освоєння суспільством навколишнього світу за законами краси. Категорії застосовуються як специфічний аппарат аналізу естетичного багатстві дійсності і мистецтва. Аналіз естетичних категорій має суттєве значення для художньої критики, об'єктивної аргументації оцінки того чи іншого твору, глибоке розуміння творчої діяльності митця. Проблема прекрасного в історії естетики Історія естетики приділяла значну увагу проблемі прекрасного і пов'язала його з системою суміжних понять, які допомагають розкрити його зміст (користь, доцільність, добро, благо, відповідність, гармонія). Прекрасне як естетична категорія визначає предмет чи явище з точки зору досконалості як такі, що мають вищу естетичну цінність. Прекрасне існує незалежно від людини і її свідомості, проте здатність виявити красу або створити її притаманна лише людині. Оцінка прекрасного залежить від її смаку, ідеалу, спираючись на які людина орієнтується у навколишньому світі. Ця оцінка може бути істинною або помилковою тією мірою. Якою вона відповідає об'єктивній цінності прекрасного. Давньогрецька естетика не тільки сформувала "прекрасне" як одну з основних естетичних категорій, а й використовувала систему таких суміжних понять як користь, доцільність, міра, благо, доброчинність, чуттєвість, через застосування яких намагалася повніше охарактеризувати цю категорію. Спроби визначити категорію «прекрасне», співвіднести його з більш вузькими поняттями, зокрема з поняттями «краса», «піднесене», робилися з перших кроків становлення естетичного знання. Так, ще Платон у діалогах «Тімей», «Філеб», спираючись на піфагорійську традицію, визначав прекрасне як певну математичну пропорцію. Нагадаємо, що твори Платона написані у формі діалогу — розмови, бесіди, можливо, полеміки чи суперечки двох або більше осіб. Найчастіше Платон веде діалог із Сократом або реконструює бесіду Сократа з його другом Федоном, філософом Гіппієм та іншими. За­лучення до бесіди кількох учасників давало змогу Платону відтворити різні точки зору на якусь проблему, поставити питання, на які ще треба було знайти відповідь. Греки вважали, що у суперечці народжується істина, і саме через відтворення суперечки Сократа з співбесід­никами Платон «підводив» читача до сприйняття саме його платонівської точки зору. Коли створювалися діалоги, Сократ вже покінчив життя самогубством, проте Платон дбав, щоб думки його вчителя Сократа, ім'я якого стало символом мудрості, були точно передані. Практично всі дослідники античності зазначають, що Сократ зробив вагомий внесок не лише у філософію та естетику. Його образ органічно ввійшов в античне мистецтво. Арістофан відтворив суперечливу постать Сократа у своїй комедії «Хмари»; його образ постійно викликав інтерес у грецьких і римських скульпторів, які, зображуючи Сократа, підкреслювали контраст внутрішнього і зовнішнього світу філософа. Сократ схилявся до думки, що прекрасне тотожне корисному і при визначенні прекрасного слід враховувати чинник доцільності. Філософ намагався переконати своїх опонентів у відносності людських уявлень про прекрасне. Один і той самий предмет може бути прекрасним і потворним. Усе залежить від того, наскільки він відповідає своєму призначенню. Якщо піфагорійці при визначенні прекрасного наголошували на значенні фізичних пропорцій, то Сократ вати поза чіткими пропорціями, а критерій прекрасного пов'язани з пізнанням людини. Платон, аналізуючи погляди Сократа, його полеміку з Гіппієм, наводить висловлювання Геракліта про те, що найкрасивіша мавпа потворна, якщо її порівнювати з людиною, а наймудріша людина при порівнянні з богом здається мавпою. Отже, прекрасне — це не окре­мий предмет, а дещо спільне для ряду речей або явищ. Полемізуючи з Гіппієм, Сократ не погоджувався з думкою про те, що прекрасне — це доповнення до певного предмета. На думку Гіппія, доповненням, що робить предмет прекрасним, є золото. Сократ не міг з цим погодитися; він говорив, що видатний скульптор Фідій, створюючи образ богині Афіни, зробив їй очі зі слонової кістки. Чи Фідій не знав, що золото є завершенням побудови прекрасного? Чи, може, не золото несе значення завершуючої ознаки прекрасного? Найбільше досягнення діалогів Платона передусім і полягає у відтворенні тих точок зору, які вже існували: прекрасне — це конкретний фізичний предмет, конкретне явище; прекрасне — це чуттєве задоволення; прекрасне — це математично точні пропорції. Сам Платон чітко не визначає прекрасне, проте воно для нього — це передусім дещо надзвичайно об'ємне за своїм змістом, це «сутність», це «ідея». У діалогах «Тімей», «Філеб» і «Пір» Платон намагається визначити якомога більше ознак прекрасного, водночас розробляє своєрідну «сходинку краси»: спираючись на людські почуття, краса «рухається» від краси окремих тіл до ідеї красивого тіла взагалі, від тілесної краси до краси духовної. Існують і більш високі ступені краси — краса законів і, нарешті, краса чистого знання. Отже, Платон намагався розкрити розвиток такого складного поняття, як «прекрасне», від нижчої тілесної краси до краси вищої — абсолютної. Важливе місце в становленні уявлень про прекрасне посідає концепція Арістотеля. Він намагався визначити прекрасне як універсальну категорію, що охоплює усі сфери життя людини. Арістотель, дійсно, підійшов до розуміння прекрасного як буття, як існування і через таке широке визначення розглянув специфіку вияву прекрасного в природі, в мистецтві, красу математичних вимірів і красу людського тіла, красу думок, почуттів, вчинків тощо. Найсуттєвішими ознаками прекрасного Арістотель вважав «порядок» і «розмір». Проте він не обмежувався кількісними ознаками, що, як ми вже зазначали, були властиві позиції Піфагора і Платона, а вводив і якісний чинник — відповідність прекрасного сприйманню людини. Ще один важливий аспект роздумів грецького філософа пов'язаний з ототожненням прекрасного і блага, а благо володіє, за Арістотелем, самоцінністю. Так через ототожнення «самоцінного» блага з прекрасним знову наголошується на самоцінності прекрасного. Звернемося до визначень самого Арістотеля, який твердив, що самому по собі благу не властиво бути благом, а цьому останньому — буття благим. Отже, Арістотель переконаний, що благо міститься в благому, а прекрасне — в прекрасному. Це водночас означає, що «благо» і «прекрасне» є не лише загальними поняттями, але вони існують реально, адже і саме існування є певною цінністю. Філософ вважав, що те, чому не властиве буття благом, не є благо. Тому необхідно, щоб були тотожні благо і буття благом, прекрасне і буття прекрасним, а водночас усе те, що визначається не через інше, а як таке, що існує само по собі і первинне. Проте Арістотель не обмежується ототожненням прекрасного з благом. Він співвідносить його з чуттєвими здібностями людини, із здатністю певних предметів і явищ викликати відчуття задоволення, насолоди. Як прекрасне завжди, на думку Арістотеля, оцінюється добро. Тому, аналізуючи мистецтво, він радив дбати про створення в трагедії, у ліриці доброчинних характерів, вважаючи їх «прекрасні­шими» . Слід ураховувати, що Арістотель надавав великого значення специфіці втілення прекрасного в мистецтві, адже мистецтво «збирає» в єдине ціле те, що в природі існує поодинці. Кожний митець, на думку філософа, володіє законами гармонії, співвідношення частин, симетрії. У своїй теоретичній праці «Політика» Арістотель звертає увагу саме на відмінність прекрасного в природі від прекрасного в мистецтві. Він протиставляє природно і художньо прекрасне. Високо оцінюючи творчість митця, Арістотель водночас застерігав його від захоплення штучно створеним прекрасним. Нагадаємо, що давньогрецький живописець Зевксис при створенні картин намагався поєднувати в одному обличчі найкращі деталі, запозичені з облич різних натурщиків. Застосовуючи такий метод, Зевксис мріяв відтворити зовнішність ідеальної людини. Арістотель не поділяв такої думки і намагався довести митцям необхідність бути правдивими при ідеалізації моделі. Проблема співвідношення реального та ідеального у становленні прекрасного, з'явившись в умовах античності, залишається в естетиці актуальною і в наш час. Слід зазначити, що з часів античності проблема прекрасного завжди була об'єктом теоретичної уваги, і кожний новий історичний період вносив щось своє у розуміння краси й прекрасного, у визначення тих понять, узагальнення яких дає змогу говорити про категорію прекрасного. Так, середньовіччя залишило нам трактат Аврелія Августина «Сповідь», на сторінках якого мислитель досліджує проблеми прекрасного, протиставляючи поняттю «прекрасне» поняття «відповідне». Розвиваючи цю ідею, середньовічний філософ вважає, що прекрасне самоцінне, а відповідне містить момент користі, доцільності. «Прекрасне» і «відповідне» мають антиподні категорії: «прекрасне» — «потворне»; «відповідне» — «недоладне». Вводячи досить складну понятійно - категоріальну систему, Августин надає особливого значення поняттю «єдність». Через дію єдності усі антиподні явища виконують відведену їм роль. Прекрасне — єдине, на думку Августина, оскільки єдине — буття, а вищу єдність символізує бог. Бог виступає і як носій істинно прекрасного. Надзвичайно цікавим у теоретичній спадщині Августина є пошук ним ідеальних символів — носіїв єдності. Він захоплюється символом кола як ідеальної геометричної фігури, оспівує красу ідеальних чисел. Августин сповідує своєрідний культ числа, властивий піфагорійцям, і поєднує число з ритмом. З часів середньовіччя естетика приділяє значну увагу проблемі ритму, а в естетиці Августина, як вважають дослідники, ритм — поняття більш широке, пов'язане з пізнанням і переживанням естетичних пропорцій. Проблему прекрасного розробляли майже всі видатні теоретики відродження. Спираючись на надбання античної естетики, вони внесли у цю проблему багато нового. Так, італійський вчений, архітектор, теоретик мистецтва Л. Б. Альберті зробив учення про красу основою своєї естетичної теорії. Краса, на думку Альберті, — це щось значно більше, ніж конкретні елементи, які складають будь-який предмет. Краса як певний рівень прекрасного — це гармонія. Для того щоб деталізувати концепцію розкриття прекрасного через гармонію, Альберті вводить нове поняття, яке раніше не використовувалося жодним теоретиком, а саме «прикрашання». Отже, прекрасне як гармонія — це єдність внутрішнього змісту — «краси» і зовнішньої форми — «прикрашання». Поняття «прикрашання» повинно було підкреслити, що прекрасне не абсолютне, а може бути пов'язане з чимось випадковим, індивідуальним. Леонардо Да Вінчі Слід зазначити, що Альберті значно розширив понятійний апарат естетичної науки і оперував такими поняттями, як «витонченість», «гідність», «привабливість». Ці поняття широко використовувалися й іншими теоретиками Відродження: М.Фічіно, Піко делле Мірандола, Леонардо Да Вінчі. Декарт Після Відродження науковий інтерес до проблеми прекрасного дещо вщухає. Увага приділяється іншим проблемам. Так, раціоналізм Рене Декарта привів до панування у французькій естетиці першої половини XVII ст. механістичного погляду на основні проблеми. Мистецтво підпорядковувалося розуму, а це призводило до нормативізму, канонізації творчості. Теоретики, наприклад Нікола Буало, шукали гармонію між розумом і почуттям, а як наслідок цього йшов процес руйнування індивідуальності, безпосередності людських почуттів. Проблема прекрасного знову постає в центрі уваги дослідників на межі XVII і XVIII ст. Заслуговує на увагу позиція англійського естетика А.Шефтсбері, який запропонував розглядати красу як єдність трьох видів. Краса мертвих форм (каменю, металу) — це найпростіший і найнижчий вид краси. На другому рівні, більш високому, формується другий вид краси — краса форм, що здатні породжувати інші живі форми. До цього виду краси слід віднести красу, яку створює мистецтво. Шефтсбері досить високо оцінює митця, називає його «віртуозом». Спираючись на красу, створену «віртуозом», людина, на думку філософа, опановує третій — вищий — вид краси, адже вона сама є чудовим архітектором матерії і може мертвим тілам надати форму й образ власними руками. Однак те, що влаштовує розум і надає їм образ, містить у собі всю красу, яку надавали образу всі ці «розуми». Дені Дідро Вагоме місце в становленні більш глибокого розуміння прекрасного займає стаття французького мислителя Дені Дідро «Про прекрасне» (1751). Дідро багато в чому поділяє позицію Шефтсбері і також вважає, що «вічні істини», «закони прекрасного» пов'язані з досвідом людини, пройшли через її почуття. Дідро заперечує думку про прекрасне як певну якість предмета. Він висуває іншу ідею і обґрунтовує думку про прекрасне як тип відносин: «Визнайте, що краса закладена у сприйманні відносин; і ви отримаєте історію її розвитку від початку світу до наших днів. Отже, сприймання відносин є основою прекрасного». Мислитель значно більше уваги, ніж це зробив будь-хто до нього, приділяє аналізові уявлень про прекрасне у різних на­родів, навіть наголошує на значенні віку, характеру, людського темпераменту в процесі сприймання і переживання прекрасного. У межах естетики XIX ст. прекрасне визначається як універсальна естетична категорія і, як наголошувалось у попередніх розділах, навіть стає основним поняттям при визначенні предмета. Серед тих підходів до прекрасного, які дещо розширювали історичні традиції, слід звернути увагу на позицію І. Канта, який пов'язував прекрасне зі здатністю судження смаку. При цьому Кант підкреслював значення суб'єктивного чинника і розглядав прекрасне не тільки як якість предмета, об'єкта, а і як відношення суб'єкта до об'єкта. Щодо позиції Гегеля, то він обмежував прекрасне сферою мистецтва і ввів поняття «царство прекрасного». За Гегелем, прекрасне в природі не є об'єктом інтересу естетики, і уваги заслуговує лише художньо прекрасне, адже «краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищий за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу. Гегель пов'язував прекрасне з чуттям людини, визначав його як "чуттєву видимість ідеї". Отже, змістом ідеї прекрасного є, на думку Гегеля, загальнолюдське, а формою її вияву в мистецтві - художнє. Отже прекрасне як естетична категорія визначає предмет як явище з точки зору досконалості такі. Що мають вищу естетичну цінність. Категорія "трагічного" До основних естетичних категорій належить і категорія «трагічне» (від грець. — властивий трагедії). Як відомо, термін «трагедія» має міфологічні витоки і пов'язаний з культом бога Діоніса (Бахуса, Вакха), який поєднував протилежні функції: родючості землі, виноградарства, символ високих урожаїв і функцію смерті, виступав як володар душ мертвих. Бог Діоніс як носій землеробського культу протиставлявся богу Аполлону як виразнику психології родової аристократії. На честь бога Діоніса влаштовувалися щорічні релігійно-культові свята — діонісії, наприкінці яких у жертву богу приносили козла — символ козлоногого сатира — супутника бога Діоніса. Так виникло поняття «трагедія» — tragoedia — передсмертний крик козла. Класичним зразком трагічного є давньогрецька трагедія, а перше теоретичне пояснення її специфіки пов'язане з працею Арістотеля «Поетика». На думку Арістотеля, трагедія має перевагу над іншими жанрами, оскільки здатна емоційно впливати на людину, стимулює катарсичне співпереживання, спонукає читача і глядача до співучасті в морально-психологічній оцінці подій, які розгортаються. За Арістотелем, трагедія має складатися з шести елементів: фабули, характеру, мовного висловлення, думок, сценічного оформлення і музичної композиції. Особливого значення Арістотель надавав фабулі, її окремим елементам (перипетії). Фабула, на думку філософа, повинна бути чіткою, мати такий обсяг, щоб її легко було запам'ятати. Він вважав, що дія трагедії мала відбуватися протягом одного обороту сонця. Теорія трагічного Арістотеля спирається на мистецьку практику, передусім на творчість Гомера та Софокла. Важливе місце в роздумах Арістотеля про трагедію посідають людські почуття, передусім страждання і страх. Через сприйняття страждання героя глядач переживає стан катарсису - очищення, починає співчувати герою, аналізує та оцінює власне життя. Так виявляється естетична і морально-етична сутність трагічного. Трагічне відображає гострі суспільні суперечки, боротьба яких завершується загибеллю прогресивних сил. Проте, гинучи, вони залишаються безсмертними як символ майбутнього, стимул до подальшого суспільного розвитку. Естетична думка XX ст. активно продовжує розробку проблем трагічного. При цьому йдеться не про якусь країну або про конкретну практику мистецтва. У поняття трагічного починають вкладати глибокий філософський, моральний зміст. Трагічне аналізується в широкому контексті загальних смисложиттєвих проблем, проблем майбутньої людської цивілізації. Становлення комічного відбувалося в умовах древньогрецької культури на перехресті надзвичайно яскравих міфологічних джерел, мистецької практики й теоретичних обгрунтувань. Назва комічного походить від грець. comicos - веселий, смішний. Комічне як і трагічне, має міфологічні джерела і пов'язане з життєстверджуючим, оптимістичним сприйняттям бога Вакха - бога вина, виноробства, щедрого виночерпія. Комічне як жанр мистецтва, хоч і виникла в умовах античності, згодом розвивалося неоднозначно. Адже для створення високохудожньої комедії митець повинен мати випереджаюче мислення і сучасних йому умовах побачити ці явища, які гальмують суспільний розвиток, створюючи людські стосунки, руйнують мораль. Кожна справжня комедія, по суті, формує ідеал і систему прогресивних цінностей, критикуючи все те, що заважує її утвердженню. Специфічними формами комічного є гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Щодо специфічних ознак конкретних форм комічного, то гу­мор — це м'яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об'єкта, в естетичній оцінці якого поєднуються серйоз­не і смішне. На відміну від гумору сатира — гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної кри­тики, викриття потворних явищ у дійсності або негативних рис характеру людини. Сатира, як і гумор, широко використовується у мистецтві впродовж усієї його історії. Однією із форм комічного є іронія (від грець. ігоnіа — удавання). Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування. На відміну від гумору і сатири іронію досить рідко використовують у мистецтві, адже втілення в мистецькому творі іронічного сміху, з одного боку, підвладне лише високообдарованому митцю, а з іншого — потребує освіченої, інтелектуально розвиненої аудиторії. Серед блискучих зразків «іронічних» творів слід назвати твори Еразма Роттердамського «Похвала глупоті» і Джонатана Свіфта «Казка бочки», «Скромна пропозиція для дітей ірландських бідняків». Комічне в соціальному аспекті виражає життєдіяльність індивіда, яка не відповідає суспільно-історичній необхідності. Для суб'єкта комічного не існує руху історії, її суперечностей, тому фактично не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення соціальної дійсності. Комічне розкриває людину як соціальне пасивну істоту, яка байдужа до боротьби за нове. На противагу трагічним героям, які уособлюють суспільне значиму діяльність, пристрасть, бажання оновлення дійсності, суб'єкт комічного позбавлений цих благородних, піднесених якостей. Комедія як жанр мистецтва, хоч і виникла в умовах античності, згодом розвивалася неоднозначне. Адже для створення високохудожньої комедії митець повинен мати випереджаюче мислення і в сучасних йому умовах побачити ті явища, які гальмують суспільний розвиток, спотворюють людські стосунки, руйнують мораль. Кожна справжня комедія, по суті, формує ідеал і систему прогресивних цінностей, критикуючи все те, що заважає їх утвердженню. Розглянуті естетичні категорії, що склалися на перших етапах розвитку естетичного знання, відтворюють найважливіші процеси естетичного становлення людини до дійсності. Категорії естетики знаходяться в певному зв'язку між собою.

Регуляція температури полягає в узгодженні процесів теплопродукції (хімічна терморегуляція) та тепловіддачі (фізична терморегуляція). Процеси теплопродукції. В усіх органах унаслідок процесів обміну речовин відбувається теплопродукція. Тому кров, яка відтікає від органів, як правило, має вищу температуру, ніж та, що притікає. Але роль різних органів у теплопродукції різна. У стані спокою на печінку припадає близько 20 % загальної теплопродукції, на інші внутрішні органи - 56%, на скелетні м'язи - 20%; при фізичному навантаженні на скелетні м'язи — до 90 %, на внутрішні органи — лише 8 %. Немовля, навіть якщо воно народилося дещо недоношеним, має добре розвинену систему терморегуляції. Але у малюка істотно відрізняються умови теплообміну і спостерігаються деякі особливості терморегуляції. Передусім у дітей інше порівняно з дорослими співвідношення площі поверхні тіла (де відбувається тепловіддача) і її маси (де створюється тепло). За рахунок значної переваги поверхні зміщується співвідношення "тепловіддача — теплотворення" у бік підвищення тепловіддачі. Завдяки цьому змінюється й режим температурного комфорту в бік підвищення зовнішньої температури до 32—34 °С. Велика площа поверхні створює умови для інтенсивнішого охолодження і підігрівання. Крім того, у дітей значно тонший теплоізолюючий шар підшкірної основи. У малюків, особливо у перші місяці життя, велику роль у терморегуляції відіграє бурий жир. Він розташований під шкірою шиї, між лопатками. Це створює умови для постачання кров'ю саме головного мозку, клітини якого особливо чутливі до порушення температурного гомеостазу. Бурий жир добре іннервований симпатичними нервами і добре забезпечується кров'ю. У клітинах бурого жиру є дрібні краплі жиру, а не одна велика, як у білому. Тут більше мітохондрій, цитохромів (які і надають йому своєрідного забарвлення). Унаслідок цього швидкість окислення жирних кислот у 20 разів вища, але при цьому відсутні синтез та гідроліз АТФ, завдяки чому одразу утворюється тепло. Це зумовлене присутністю спеціального мембранного поліпептиду — термогеніну. У разі потреби за рахунок інтенсивного окислення бурого жиру процес створення тепло може підвищуватися у 2—3 рази. Лише при недостатності цього механізму приєднуються тремтіння та інші механізми, спрямовані на збереження тепла. Діти, особливо першого року життя, для підтримання температурного режиму організму потребують відповідного догляду. До того ж вони не так чутливо, як дорослі, реагують на порушення температурного гомеостазу і при переохолодженні можуть не плакати. 1.2 Механізми терморегуляції Регуляція температури полягає в узгодженні процесів теплопродукції (хімічна терморегуляція) та тепловіддачі (фізична терморегуляція). Процеси теплопродукції. В усіх органах унаслідок процесів обміну речовин відбувається теплопродукція. Тому кров, яка відтікає від органів, як правило, має вищу температуру, ніж та, що притікає. Але роль різних органів у теплопродукції різна. У стані спокою на печінку припадає близько 20 % загальної теплопродукції, на інші внутрішні органи - 56%, на скелетні м'язи - 20%; при фізичному навантаженні на скелетні м'язи — до 90 %, на внутрішні органи — лише 8 %. Таким чином, найпотужнішим резервним джерелом теплопродукції є м'язи при їх скороченні. Зміна активності їх метаболізму при локомоціях — основний механізм теплопродукції. Серед різноманітних локомоцій можна виділити кілька етапів участі м'язів у теплопродукції. 1. Терморегуляційний тонус. При цьому м'язи не скорочуються. Підвищуються лише їх тонус та метаболізм. Цей тонус виникає загалом у м'язах шиї, тулуба та кінцівок. Унаслідок цього теплопродукція підвищується на 50—100%. 2. Тремтіння виникає несвідомо і полягає в періодичній активності високопорогових рухових одиниць на тлі терморегуляційного тонусу. При тремтінні вся енергія спрямована лише на збільшення теплотворення, у той час як при звичайних локомоціях частина енергії витрачається на переміщення відповідної кінцівки, а частина — на термогенез. При тремтінні теплопродукція підвищується у 2—3 рази. Тремтіння починається часто з м'язів шиї, обличчя. Це пояснюється тим, що передусім має підвищитись температура крові, яка тече до головного мозку. 3. Довільні скорочення полягають у свідомому підвищенні скорочення м'язів. Це спостерігається в умовах низької зовнішньої температури, коли перших двох етапів не досить. При довільних скороченнях теплопродукція може збільшитись у 10—20 разів. Регуляція теплопродукції в м'язах пов'язана з впливом α-мотонейронів на функцію та метаболізм м'язів, у інших тканинах — симпатичної нервової системи і катехоламінів (підвищують інтенсивність метаболізму на 50 %) та дією гормонів, особливо тироксину,.який підвищує теплопродукцію майже вдвічі. Значна роль у термогенезі ліпідів, які виділяють при гідролізі значно більше енергії (9,3 ккал/г), ніж вуглеводи (4,1 ккал/г). Особливе значення, зокрема у дітей, має бурий жир. Процеси тепловіддачі відбуваються такими шляхами — радіація, конвекція, випаровування та теплопровідність. Радіація відбувається за допомогою інфрачервоного довгохвильового випромінювання. Для цього потрібен градієнт температур між теплою шкірою і холодними стінами та іншими предметами навколишнього середовища. Таким чином, величина радіації залежить від температури і поверхні шкіри. Теплопровідність здійснюється при безпосередньому контакті тіла з предметами (стілець, ліжко тощо). При цьому швидкість перенесення тепла від більш нагрітого тіла до менш нагрітого предмета визначається температурним градієнтом і їх термопровідністю. Віддача тепла цим шляхом значно (у 14 разів) збільшується при перебуванні людини у воді. Частково шляхом проведення тепло передається від внутрішніх органів до поверхні тіла. Але цей процес гальмується внаслідок низької теплопровідності жиру. Конвекційний шлях. Повітря, що контактує з поверхнею тіла, за наявності градієнту температур нагрівається. При цьому воно стає легшим і, піднімаючись від тіла, звільняє місце для нових порцій повітря. Таким чином воно забирає частину тепла. Інтенсивність природної конвекції може бути збільшена за рахунок додаткового руху повітря, зменшення перепон при надходженні його до тіла (відповідним одягом). Випаровування поту. При кімнатній температурі у роздягненої людини близько 20 % тепла віддається за допомогою випаровування. Теплопровідність, конвекція і випромінювання є пасивними шляхами тепловіддачі, які грунтуються на законах фізики. Вони ефективні лише при збереженні позитивного температурного градієнта. Що менша різниця температури між тілом і навколишнім середовищем, то менше тепла віддається. При однакових показниках або при вищій температурі навколишнього середовища згадані шляхи не тільки не ефективні, але при цьому відбувається нагрівання тіла. У цих умовах в організмі спрацьовує лише один механізм віддачі тепла, пов'язаний із процесами потовиділення і потовипаровування. Тут використовуються як фізичні закономірності (витрати енергії на процес випаровування), так і біологічні (потовиділення). Охолодженню шкіри сприяє те, що для випаровування 1 мл поту витрачається 0,58 ккал. Якщо не відбувається випаровування поту, то ефективність тепловіддачі різко знижується. Швидкість випаровування поту залежить від градієнта температури і насичення водяною парою навколишнього повітря. Що вища вологість, то менш ефективним стає цей шлях тепловіддачі. Різко зменшується результативність тепловіддачі при перебуванні у воді або в щільному одязі. При цьому організм змушений компенсувати відсутність потовипаровування за рахунок збільшення потовиділення. Випаровування має два механізми: а) перспірація — без участі потових залоз; б) випаровування — при активній участі потових залоз. Перспірація — випаровування води з поверхні легень, слизових оболонок, шкіри, яка завжди волога. Це випаровування не регулюється, воно залежить від градієнта температур і вологості навколишнього повітря, його величина становить близько 600 мл/добу. Що вища вологість, то менш ефективний цей вид тепловіддачі. Механізм секреції поту. Потова залоза складається з двох частин: власне залози, яка розташована в субдермальному шарі, і вивідних протоків, що відкриваються на поверхні шкіри. В залозі утворюється первинний секрет, а в протоках завдяки реабсорбції формується вторинний секрет — піт. Первинний секрет подібний до плазми крові. Різниця полягає в тому, що в цьому секреті немає білків та глюкози, менше Na+. Так, у первинному поті концентрація натрію становить близько 144 нмоль/л, хлору — 104 нмоль/л. Ці іони активно абсорбуються при проходженні поту по вивідних протоках, що забезпечує абсорбцію води. Процес абсорбції багато в чому залежить від швидкості утворення і просування поту: що ці процеси активніші, то більше Na+ і С1- залишається. При сильному потовиділенні в поту може залишатися до половини концентрації цих іонів. Сильне потоутворення супроводжується збільшенням концентрації сечовини (до 4 разів вище, ніж у плазмі) і калію (до 1,2 разу більше, ніж у плазмі). Сумарна висока концентрація іонів, утворюючи високий рівень осмотичного тиску, забезпечує зниження реабсорбції і виділення з потом великої кількості води. При сильному потовиділенні може витрачатись багато NaCl (до 15—30 г/добу). Однак у організмі діють механізми, що забезпечують збереження цих важливих іонів при великому потовиділенні. Вони беруть участь у процесах адаптації, зокрема, альдостерон посилює реабсорбцію Na+. Функції потових залоз регулюються особливими механізмами. Па їх активність впливає симпатична нервова система, проте медіатором тут є ацетилхолін. Секреторні клітини, крім М-холінорецепторів, мають також адренорецептори, які реагують на катехоламіни крові. Активізація функції потових залоз супроводжується збільшенням їх кровопостачання (мал. 196). Кількість виділеного поту може досягати 1,5 л/год, а у адаптованих людей — до 3 л/год. При кімнатній температурі у роздягненої людини близько 60 % тепла віддається за рахунок радіації, близько 12—15%—конвекції повітря, близько 20 % — випаровування, 2—5 % — теплопровідності. Але це співвідношення залежить від ряду умов, зокрема від температури зовнішнього середовища (мал. 197). Головну роль у регуляції процесів тепловіддачі відіграють зміни кровопостачання шкіри. Звуження судин шкіри, відкриття артеріовенозних анастомозів сприяє меншому припливу тепла від ядра до оболонки і збереженню його в організмі. Навпаки, при розширенні судин шкіри її температура може збільшуватись на 7—8 °С. При цьому збільшується і тепловіддача. Умовно шкіру можна назвати радіаторною системою організму. Кровотік у шкірі може змінюватись від 0 до ЗО % ХОК- Тонус судин шкіри контролюється симпатичною нервовою системою. Таким чином, температура тіла — баланс між процесами теплопродукції та тепловіддачі. Коли теплопродукція переважає над тепловіддачею, температура тіла підвищується і, навпаки, якщо тепловіддача вища, ніж теплопродукція, температура організму знижується. 1.3 Система терморегуляції Система терморегуляції сформована у гомойотермних організмів. Вона регулює і підтримує на постійному рівні оптимальну температуру тіла. Температура тіла контролюється специфічними терморецепто-рами. Вони діляться на периферичні і центральні. Розташовані в шкірі, підшкірній основі та кровоносних судинах цих ділянок, периферичні рецептори бувають двох типів —теплові та холодові (переважно холодові). Крім того, в шкірі є терморецептори, які збуджуються при температурі понад 45 °С. Але вони належать до проміжного типу між термо- та ноци-рецепторами. Центральні рецептори містяться в гіпоталамусі (загалом у передоптичній зоні). Деяка їх кількість розташована в шийно-грудному відділі спинного мозку, у м'язах абдомінальної зони. Тут також містяться обидва типи рецепторів (переважно теплові). Ці рецептори відіграють основну роль у регулюванні теплообміну, тому що вони контролюють температуру ядра. Між центральними і периферичними терморецепторними імпульсами може бути реципрокна взаємодія. Так, в умовах активізації шкірних холодових рецепторів звужуються судини, а утворення тепла посилюється. Але процес підвищення теплопродукції при цьому не відбувається так інтенсивно, щоб зумовити підвищення температури ядра. Цьому перешкоджають внутрішні теплові рецептори. Навпаки, при підвищенні температури тіла при фізичній праці збуджуються внутрішні теплові рецептори, запускаються процеси видалення надлишку тепла шляхом розширення судин, потіння. Розвиток цих реакцій можуть гальмувати холодові рецептори шкіри, особливо тоді, коли приєднується вплив низької температури навколишнього середовища. Частота виникнення нервових імпульсів у рецепторах залежить від температури. Холодові і теплові рецептори генерують спонтанну активність. На цю активність накладається відповідне температурне подразнення. Так, у волокнах, що надходять від теплових рецепторів, імпульсація спостерігається в діапазоні від 20 до 40 °С, а максимальна активність — у межах 38 °С і більше. Волокна холодових рецепторів активні в діапазоні 10—40 °С, але найбільша частота імпульсації в них при температурі 20—34 °С. Раптове підвищення або зниження температури призводить до короткочасного різкого збільшення частоти розрядів у відповідних рецепторах із наступним поступовим зниженням до рівня, характерного для даної температури. При температурі шкіри 34—38 °С імпульсація в обох типах рецепторів мінімальна. Це створює уяву про температурний комфорт. Приблизно за такою схемою функціонують і центральні терморе-цептори, але для них "температурне вікно" вужче — в межах 37— 37,5 °С. Імпульси від периферичних рецепторів переключаються в структурах задніх рогів спинного мозку. В головний мозок вони надходять по спіноталамічному та спіноретикулярному шляхах. Після проходження через ретикулярну формацію і неспецифічні ядра таламуса імпульсація надходить у гіпоталамус і асоціативні зони кори головного мозку. 1.4 Центр терморегуляції Центр терморегуляції міститься в гіпоталамусі. Передній відділ гіпоталамуса сприймає інформацію від периферичних та центральних терморецепторів. Центр теплопродукції розташований у ядрах заднього відділу гіпоталамуса. Звідси через симпатичну нервову систему ідуть імпульси, що підвищують метаболізм, звужують судини шкіри, активізують терморегуляцію скелетних м'язів. У цих реакціях беруть участь і гормони — адреналін, норадреналін, тироксин та ін. Це проявляється в ефектах теплоконсервації і спостерігається при надходженні імпульсів від холодових рецепторів. Центр тепловіддачі міститься в ядрах переднього відділу гіпоталамуса. Звідси йдуть імпульси, які розширюють судини шкіри, підвищують виділення поту, знижують теплопродукцію. При руйнуванні центру терморегуляції в гіпоталамусі гомойотермна тварина перетворюється на пойкілотермну (мал. 1). Певну роль у регуляції температури тіла грають і інші відділи ЦНС (ретикуляр на формація, лімбічна система, кора головного мозку). Вмикання різноманітних механізмів теплообміну відбувається постійно, залежно від конкретних умов. Так, такі механізми, як потовиділення або м'язове тремтіння, вмикаються тоді, коли інші шляхи підтримання постійної температури ядра виявляються не досить ефективними. Потовиділення і м'язове тремтіння супроводжуються відчуттям температурного дискомфорту. Центри гіпоталамуса ніби налагоджені на "задане значення" температури тіла. Цей показник визначається такою сумарною температурою тіла, яка виникає тоді, коли механізми тепловіддачі і теплотворення перебувають на рівні мінімальної активності. В цьому не беруть участі додаткові механізми, що забезпечують одержання або виділення надлишку тепла. Теплові і холодові рецептори перебувають у найменш збудженому стані. Це умова температурного комфорту. Для створення відчуття температурного комфорту у легко одягненої дорослої людини, яка спокійно сидить, треба, щоб температура стін і повітря була на рівні 25—26 °С, відносна вологість — 50%. Будь-яка зміна цих умов призведе до подразнення відповідних рецепторів і вмикання механізмів терморегуляції. Етапність вмикання механізмів регуляції полягає у тому, що спочатку вмикаються енергоекономні механізми, наприклад, поведінкові. Якщо їх не досить, то вмикаються судинорухові. А такі механізми, як тремтіння, локомоції або потовиділення, приєднуються насамперед. Що далі умови від комфортних, то більше відчуття дискомфорту. Стан терморегулюючих зон гіпоталамуса може змінюватися під впливом ряду факторів крові. Такими факторами є вміст Са2+ і Na+, глюкози, осмотичний тиск. Підвищення рівня одного із найбільш біологічно активних іонів (Са2+) модифікує чутливість центральних механізмів до температури, нейромедіаторів, що призводить до активізації механізмів тепловіддачі. Це особливо помітно при фізичному навантаженні. Ріст осмолярності крові зумовлює підвищення межі температурної чутливості і зниження інтенсивності потовиділення. 1.5 Гіпо- і гіпертермія У реальному житті процеси теплопродукції не завжди відповідають процесам тепловіддачі. Так, у випадку переваги одного із процесів над іншим температура ядра змінюється. Температура може змінюватись під впливом ендогенних або екзогенних чинників. Наприклад, при дії низької температури паралельно з інтенсифікацією процесів теплопродукції для зменшення тепловіддачі звужуються судини шкіри. Але при дуже низькій температурі це може спричинити відмороження. Тому звичайно після звуження кровоносні судини можуть розширюватися і кров знову рухається до шкіри. Ця місцева реакція обумовлена локальною термочутливістю м'язів судин і добре виражена в адаптованих до холоду людей. В умовах дуже низької навколишньої температури розширення судин шкіри може призвести до збільшення тепловитрат, зниження температури ядра, і людина може замерзнути. Зниження температури ядра, згідно з правилом Вант-Гоффа, супроводжується зниженням активності обмінних процесів. Смерть при охолодженні настає при температурі ядра 26—28 °С. Але ще перед цим низька температура призведе до різкого пригнічення активності нейронів ЦНС, до "засинання" і непритомності. Вказану залежність сьогодні використовують з лікувальною метою, коли потрібно на деякий час відключити кровообіг, щоб зробити операцію на серці. Такий метод називається керованою гіпотермією. Для його здійснення використовують принцип поступового екстракорпорального охолодження крові. Попередньо під відповідним наркозом потрібно вимкнути центр терморегуляції. Звичайно, температуру тіла поступово знижують до 23—25 °С, що дозволяє на 20— 30 хв. зупинити кровообіг. Потім, також поступово, температуру підвищують. Ясна річ, охолоджене серце самостійно не зможе "запуститися", його скорочення стимулюють за допомогою дефібрилятора. Протилежний гіпотермії стан називають гіпертермією. Гіпертермія спостерігається і у здорових людей. Це відбувається, наприклад, при інтенсивній фізичній праці, коли тепловіддача відстає від теплотворення. Висока навколишня температура, особливо при високій вологості, інтенсивний вплив сонця також можуть спричинити гіпертермію. При підвищенні температури тіла понад 41 °С розвивається набряк мозку, порушується процес терморегуляції і без медичної допомоги може настати смерть. Гіпертермія супроводжує багато хвороб. Вважають, що механізм появи пропасниці обумовлений зміщенням "заданого значення" температури в гіпоталамічному центрі. Зміна функції центру є наслідком дії на нього пірогенів — полісахаридів бактеріальних мембран, які надходять у кров і зумовлюють синтез лейкоцитарних пірогенів. Унаслідок зміни "заданого рівня" центр терморегуляції за "норму" вважає іншу температуру і налагоджує усі механізми терморегулювання на новому рівні. Підвищення температури відбувається внаслідок тремтіння, зменшення потовиділення і звуження судин шкіри. Виведення пірогенів сприяє підвищенню активності механізмів тепловіддачі: посилюється потовиділення, розширюються судини шкіри, і температура тіла знижується. 1.6 Місце терморегуляції в загартуванні організму Зміна температури тіла нижче 25 і вище 43 °С несумісне з життям і викликає в першому випадку холодову, а в другому — теплову смерть. Однак розлад функцій організму спостерігається раніше, ніж температура досягає критичних величин, і супроводиться загальним зниженням захисних сил організму, що може бути причиною виникнення різних захворювань. Встановлення діагнозу захворювань і їхнє лікування — це справа лікаря, але знання загальних положень про механізм виникнення їх і розвиток для того, щоб раціонально організувати власний тепловий режим, необхідне коленому. Температуру як міру теплової енергії відносять до важливих фізико-хімічних констант організму. її величини є сталими не тільки для організму в цілому, та окремих органів і ділянок тіла. Одна і та сама температура різними частинами тіла може сприйматися або як тепло, або як холод, або зон сім не відчуватись. Так, якщо предмет, температура якого 34 °С, прикласти до шкіри передпліччя, то його температура не буде сприйматись зовсім. Для шкіри плеча він буде прохолодним, в паховій ямці надто холодним, а для пальців кисті теплим. Аферентні імпульси надходять в одному випадку від теплових рецепторів, в другому від холодових, які пов'язані з різними відділами терморегуляційного центру підзоровогорбової ділянки. Теплові терморецептори морфологічно і функціонально зв'язані з центрами тепловіддачі передньої частини підзоровогорбової ділянки, холодові з центром теплоутворення задньої частини підзоровогорбової ділянки, які знаходяться у реципрокних взаємовідношеннях. Якщо в одному з центрів виникає збудження, воно автоматично пригнічує діяльність другого. Доведено, що центри терморегуляції неоднаково чутливі до аферентних імпульсів від різних ділянок тіла. Так, центр тепловіддачі реагує на підвищення температури ядра тіла, а центр теплоутворення на зниження температури шкіри. Тому внаслідок реципрокної взаємодії між центрами зміни температури окремих ділянок шкіри приводять до перебудови режиму рефлекторної діяльності центрів. Наслідком рефлекторних реакцій центрів терморегуляції є зміни судинних реакцій і процесів обміну всього організму, а величина цих змін не завжди адекватна силі подразнення. Коли змінюється температура окремої невеликої ділянки шкіри, виникають судинні і обмінні зміни спочатку в місці охолодження шкіри, а потім в усіх органах і системах організму. При цьому судинні та обмінні зміни в різних частинах тіла неадекватні подразненню. Окремі судини не тільки розширюються і переповнюються кров'ю, але у них збільшується проникність стінок для плазми крові і вона виходить у міжклітинний простір, що призводить до набряку окремих тканин і органів. Особливо чутливі до змін температури шкіри верхні дихальні шляхи. Виявлений також тісний функціональний зв'язок між рефлексогенними зонами стопи і судинами верхніх дихальних шляхів. Порушення їхньої діяльності і є початком розладу здоров'я, яке невірно називають простудним захворюванням. Таким чином, в основі порушень здоров'я при зниженні температури навколишнього середовища є судинні розлади місцевого і загального характеру, серед яких виділяють певні стадії. Перша — звуження судин шкіри та скорочення непосмугованих м'язів, що піднімають волосся і утворення "гусячої шкіри". Це природна захисна реакція, спрямована на збільшення прошарку індивідуальної теплової зони повітря. Друга стадія полягає в адекватному розширенні судин шкіри, яка є наслідком функції терморегуляційного центру, спрямованої на позбавлення від неприємного відчуття холоду і встановлення температурного фону поверхні тіла. При подальшому охолодженні кровотік перерозподіляється так, що артеріальна кров повертається через артеріально-венозні анастомози, зберігаючи сталість температурного ядра тіла. В цей час виникає відчуття ознобу. Охолодження окремих ділянок тіла на фоні загального температурного комфорту може бути причиною виникнення патологічного процесу. При цьому слабкі охолодження мають більше значення у виникненні простудних захворювань, ніж значні. Так, зниження температури окремих ділянок шкіри на 2 - 2,5 °С викликає більш значну і довгу судинну реакцію, ніж зниження на 10 - 11 °С. При слабких холодових впливах рецептори встигають адаптуватись і не реагують необхідною частотою імпульсів на перепади температури, що призводить до порушення функцій центрів і послаблення захисних сил організму. При сильних холодових впливах терморецептори охолодженої ділянки шкіри адекватно реагують на дію подразника і нервові центри своєчасно мобілізують захисні сили організму. Слабкими холодовими впливами необхідно вважати температуру повітря в межах від +8 до —0°С. Саме при цих температурах у міжсезоння частіше, ніж у холодний зимовий час, виникають переохолодження і знижуються захисні сили організму. Виходячи з того, що порушення здоров'я є наслідком розладу діяльності терморегуляційних центрів, практичні дії по заргартуванню повинні бути спрямовані на адаптацію їх до зниження температур навколишнього середовища і швидке переключення між центрами теплопродукції і тепловіддачі. При загартуванні головним є тренування організму до значних, але коротких холодових впливів з тим, щоб термічний подразник привів до збудження терморецепторів і термоцентрів. Особливе значення мають контрастні температури (холодний і гарячий душ, ходіння по холодному і гарячому піску тощо). Вирішальне значення у загартовуванні організму має підвищення загальної толерантності (лат. tolerantia — терпіння) як до зниження температури, так і до її перепадів, що досягається підтриманням оптимального температурного режиму одягу і житла протягом всього року. Ці спеціальні питання вивчаються комунальною гігієною.

Ендокринна система організму людини представлена залозами внутрішньої секреції, що виробляють певні сполуки (гормони) і виділяють їх безпосередньо (без протоків, що виводять) у кров. Ендокринна система організму людини представлена залозами внутрішньої секреції, що виробляють певні сполуки (гормони) і виділяють їх безпосередньо (без протоків, що виводять) у кров. У цьому ендокринні залози відрізняються від інших (екзокринних) залоз, які продукт своєї діяльності виділяють лише у зовнішнє середовище через спеціальні протоки або без них. Залозами зовнішньої секреції є, наприклад, слинні, шлункові, потові залози та ін. В організмі існують і змішані залози, які одночасно є екзокринними та ендокринними. До змішаних залоз відносяться підшлункова та статеві залози. Гормони ендокринних залоз з током крові розносяться по всьому організму і виконують важливі регулюючі функції: впливають на обмін речовин, регулюють клітинну активність, ріст та розвиток організму, обумовлюють зміну вікових періодів, впливають на роботу органів дихання, кровообігу, травлення, виділення та розмноження. Під дією та контролем гормонів (в оптимальних зовнішніх умовах) реалізується також вся генетична програма життя людини. Залози за топографією розташовані у різних місцях організму: в області голови знаходяться гіпофіз та епіфіз, в області шиї та грудної клітини розташовані щитовидна, пара щитовидна та вилочкова (тімус) залози. В області черева знаходяться надниркові та підшлункова залози, в області малого тазу — статеві залози. В різних частинах тіла, переважно по ходу великих кровоносних судин, розташовані невеличкі аналоги ендокринних залоз — параганглії. Функції та будова залоз внутрішньої секреції значно змінюються з віком. Гіпофіз вважається залозою усіх залоз так як своїми гормонами впливає на роботу багатьох з них. Ця залоза розташована біля основи головного мозку в заглибленні турецького сідла клиноподібної (основної) кістки черепа. V новонародженого маса гіпофіза 0,1-0,2 г, у 10 років він досягає маси 0,3 г, а у дорослих — 0,7-0,9 г. Під час вагітності у жінок маса гіпофіза може сягати 1,65 г. Залозу умовно поділяють на три частини: передню (аденогіпофіз), задню (неґірогіпофіз) і проміжну. В області аденогіпофіза та проміжного відділу гіпофіза синтезується більшість гормонів залози, а саме соматотропний гормон (гормон росту), а також адренокортикотропні (АКТУ), тиреотропні (ТГГ), гонадотропні (ГТГ), лютеотропні (ЛТГ) гормони та пролактін. В області нейрогіпофіза набувають активної форми гормони гіпоталамуса: окситоцин, вазопресин, меланотропін та мізін-фактор. Гіпофіз тісно пов'язаний нейронними структурами з гіпоталамусом проміжного мозку, завдяки чого здійснюється взаємозв'язок і координація нервової та ендокринної регулюючих систем. Гіпоталамно - гіпофізарний нервовий шлях (канатик, що з'єднує гіпофіз з гіпоталамусом) налічує до 100 тисяч нервових відростків нейронів гіпоталамусу, які здатні створювати нейросекрет (медіатор) збуджуючого або гальмівного характеру. Відростки нейронів гіпоталамуса мають кінцеві закінчення (синапси) на поверхні кровоносних капілярів задньої долі гіпофіза (нейрогіпофіза). Потрапляючи у кров, медіатор далі транспортується у передню долю гіпофіза (аденогіпофіз). Кровоносні судини на рівні аденогіпофіза знову поділяються на капіляри, що оплітають острівці секреторних клітин і, таким чином, через кров здійснюють вплив на активність утворення гормонів (прискорюють або уповільнюють). За схемою, що описана, саме і здійснюється взаємозв'язок у роботі нервової та ендокринної регулюючих систем. Крім зв'язку з гіпоталамусом, до гіпофіза надходять відростки нейронів від сірого горбка під'згірної частини великих півкуль, від клітин таламуса, що на дні 111 шлуночка стволової частини головного мозку та від сонячного сплетіння вегетативної нервової системи, які також здатні впливати на активність утворення гормонів гіпофізу. Основним гормоном гіпофіза є соматотропний гормон (СТГ) або гормон росту, який регулює ріст кісток, збільшення довжини і маси тіла. При недостатній кількості соматотропного гормону (гіпофункція залози) спостерігається карликовість (довжина тіла до 90-100 ом., мала маса тіла, хоча розумовий розвиток може проходити нормально). Надлишок соматотропних гормонів у дитячому віці (гіперфункції залози) приводить до гіпофізарного гігантизму (довжина тіла може досягати 2,5 і більше метрів, розумовий розвиток найчастіше страждає). Гіпофіз виробляє, як вказувалось вище, адренокортикотропні гормони (АКТГ), гонадотропні гормони (ГТГ), та тиреотропні гормони (ТГТ). Більша або менша кількість вказаних вище гормонів (врегульованих від нервової системи), через кров впливає на активність, відповідно, надниркових, статевих залоз та щитовидної залози, змінюючи, в свою чергу, їх гормональну активність, а через це і впливаючи на активність тих процесів, що ними регулюються. У гіпофізі також виробляються меланофорний гормон, що впливає на колір шкіри, волосся та на інші структури організму, вазопресин, що регулює кров'яний тиск та водний обмін і оксітоцин, що впливає на процеси виділення молока, тонус стінок матки та ін. Гормони гіпофізу впливають також на вищу нервову діяльність людини. У період статевого дозрівання особливо активні гонадотропні гормони гіпофізу, які впливають на розвиток статевих залоз. Поява у крові статевих гормонів у свою чергу гальмує активність гіпофізу (зворотній зв'язок). Функція гіпофізу стабілізується у після пубертатний період (у 16 — 18 років). Якщо активність соматотропних гормонів зберігається і після завершення росту організму (після 20 — 24 років) то розвивається акромегалія, коли непропорційно великими стають окремі частини тіла, в яких ще не завершились процеси окостеніння (наприклад, значно збільшуються кісті рук, стопи ніг, голова, вуха та ін. частини тіла). За період росту дитини гіпофіз збільшується за масою у два рази (з 0,3 до 0,7 г). Епіфіз (маса до О,5 г) найбільш активно функціонує до 7 років, а далі перероджується у неактивну форму. Епіфіз вважається залозою дитинства, так як ця залоза виробляє гормон гонадоліберін, гальмуючий до певного часу розвиток статевих залоз. Крім цього епіфіз регулює водно-сольовий обмін, утворюючи речовини, що подібні гормонам: мелатонін, серотонін, норадреналін, гістамин. Існує певна циклічність утворення гормонів епіфіза в продовж доби: вночі синтезується мелатонін, а в ночі — серотонін. Завдяки цьому вважається, що епіфіз виконує роль своєрідного хронометра організму, який регулює зміну життєвих циклів, а також забезпечує співвідношення власних біоритмів людини з ритмами навколишнього середовища. Щитоподібна залоза (маса до 30 грамів) розташована попереду гортані на шиї. Основними гормонами цієї залози є тіроксін, три-йодтіронін які впливають на обмін води і мінеральних речовин, на хід окислювальних процесів, на процеси згорання жиру, на ріст, масу тіла, на фізичний та розумовий розвиток людини. Найбільш активно залоза функціонує у 5-7 та у 13-15 років. Залоза виробляє також гормон тірокальцітонін, який регулює обмін кальцію та фосфору у кістках (гальмує їх вимивання із кісток і зменшує кількість кальцію у крові). При гіпофункції щитовидної залози діти затримуються у рості, у них випадає волосся, страждають зуби, порушується психіка і розумовий розвиток (розвивається захворювання мікседема), втрачається розум (розвивається кретинізм). При гіперфункції щитовидної залози виникає базедова хвороба ознаками якої є збільшення щитоподібної залози, вилучені очі, різке схуднення та ряд вегетативних порушень (підвищене серцебиття, пітливість та інше). Хвороба також супроводжується підвищенням дратівливості, стомлюваності, зниженням працездатності та ін. Паращитоподібні залози (маса до 0,5 г) розташовані по заду щитоподібної залози у вигляді невеличких чотирьох доль. Гормоном цих залоз є паратгормон, який підтримує кількість кальцію у крові на постійному рівні (навіть, якщо треба, за рахунок вимивання його із кісток), а разом з вітаміном Д впливає на обмін кальцію і фосфору у кістках, а саме, сприяє накопиченню цих речовин у кістковій тканині. Гіперфункція залози приводить до надсильної мінералізації кісток і окостеніння, а також до підвищеної збудливості півкуль мозку. При гіпофункції спостерігається тетанія (судороги) і відбувається пом'якшення кісток. Вилочкова залоза (тімус), як і кістковий мозок, є центральним органом імуногенезу. Окремі стовбурні клітини червоного кісткового мозку потрапляють у тімус з током крові і в структурах залози проходять етапи дозрівання та диференціації, перетворюючись у Т -лімфоцити (тімус — залежні лімфоцити). Останні знову потрапляють у кровоносне русло та розносяться по організму і створюють тімус—залежні зони у периферійних органах імуногенезу (селезінці, лімфатичних вузлах та ін.). Тімус створює також ряд речовин (тімозін, тімопоетін, тімусний гуморальний фактор та ін.), які, швидше всього, впливають на процеси диференціації Г-лімфоцитів. Процеси імуногенезу детально описані в розділі 4.9. Тімус розташований за грудною кісткою і має дві долі, вкриті сполучною тканиною. Строма (тіло) тімуса має ретикулярну сітківку, у петлях якої розташовані лімфоцити тімуса (тімоцити) та плазматичні клітини (лейкоцити, макрофаги та ін.). Тіло залози умовно поділяється на більш темну (коркову) та мозкову частини. На межі коркової і мозкової частин виділяють великі клітини з високою активністю до ділення (лімфобласти), які вважаються ростковими точками, бо саме сюди потрапляють на дозрівання стволові клітини. Вилочкова залоза активно діє до 13-15 років — в цей час вона має найбільшу масу (37-39г). Після пубертатного періоду маса тімуса поступово зменшується: у 20 років вона становить в середньому 25 г, у 21-35 років — 22 г (В. М. Жолобов, 1963), а у 50-90 років — всього 13 г (W. Kroeman, 1976). Повністю лімфоїдна тканина тімуса не зникає до старості, але більша її частина заміщується на сполучну (жирову) тканину: якщо у новонародженої дитини сполучна тканина становить до 7 % маси залози, то у 20 років це сягає до 40 %, а після 50 років — 90 %. Вилочкова залоза здатна також до строку стримувати розвиток статевих залоз у дітей, а самі гормони статевих залоз у свою чергу здатні викликати редукцію тімуса. Надниркові залози розташовані над нирками і мають масу при народжені дитини 6-8 г, а у дорослих -— до 15 г кожна. Найбільш активно ці залози ростуть у період статевого дозрівання, а остаточно дозрівають у 20-25 років. Кожна надниркова залоза має два шари тканин: зовнішній (корковий) та внутрішній (мозковий). Ці залози виробляють багато гормонів, регулюючих різні процеси в організмі. У корі залоз утворюються кортикостероїди: мінералокортикоїди і глюкокортикоїди, що регулюють білковий, вуглеводний, мінеральний та водно — сольовий обмін, впливають на швидкість розмноження клітин, регулюють активізацію обміну речовин при м'язовій діяльності та регулюють склад формених елементів крові (лейкоцитів). Виробляються також гонадокортикощи (аналоги андрогенів та естрогенів), що впливають на активність статевої функції та на розвиток вторинних статевих ознак (особливо у дитячому та у похилому віці). У мозковій тканині надниркових залоз утворюються гормони адреналін та норадреналін, які здатні активізувати роботу всього організму (аналогічно дії симпатичного відділу вегетативної нервової системи). Ці гормони мають виключно важливе значення для мобілізації фізичних резервів організму під час стресів, при виконання фізичних вправ, особливо в період важкої роботи, напружених спортивних тренувань або змагань. При надмірних хвилюваннях під час спортивних виступів у дітей іноді може відбуватись послаблення м'язів, пригнічення рефлексів підтримки положення тіла, за причини перезбудження симпатичної нервової системи, а також внаслідок надмірного викиду адреналіну у кров. За цих обставин може також спостерігатись підсилення пластичного тонусу м'язів з послідуючим оціпенінням цих м'язів або, навіть, оціпеніння просторової пози (явище каталепсії). Важливим є баланс утворення глюко- та мінералокортикоїдів. Коли недостатньо утворюється глюкокортикоїдів, то гормональний баланс зміщується в сторону мінералокортикоїдів і це, між іншим, може знижувати протидію організму що до розвитку ревматичних запалень в серці та суглобах, до розвитку бронхіальної астми. Надлишок глюкокортикоїдів пригнічує запальні процеси але, якщо це перевищення значне, то може сприяти зростанню кров'яного тиску, вмісту цукру у крові (розвитку так званого стероїдного діабету) і, навіть, може сприяти руйнуванню тканин серцевого м'яза, виникненню виразки стінок шлунку та ін. Підшлункова залоза. Ця залоза, як і статеві залози, вважається змішаною, тому що виконує екзогенну (виробництво травних ферментів) і ендогенну функції. Як ендогенна, підшлункова залоза виробляє в основному гормони глюкагон і інсулін, які впливають на вуглеводний обмін в організмі. Інсулін зменшує вміст цукру у крові, стимулює синтез глікогену у печінці та м'язах, сприяє засвоєнню м'язами глюкози, затримує воду у тканинах, активізує синтез білків та зменшує утворення вуглеводів з білків та жирів. Інсулін також гальмує утворення гормону глюкагону. Роль глюкагону протилежна дії інсуліну, а саме: глюкагон підвищує вміст цукру у крові, у тому числі за рахунок переходу глікогена тканин у глюкозу. При гіпофункції залози зменшується утворення інсуліну і це може викликати небезпечну хворобу — цукровий діабет. Розвиток функції підшлункової залози триває приблизно до 12 років життя дітей і, таким чином, вроджені порушення у її роботі найчастіше проявляються саме у цей період. Серед інших гормонів підшлункової залози слід виділити ліпокаїн (сприяє утилізації жирів), ваготонін (активізує парасимпатичний відділ вегетативної нервової системи, стимулює утворення еритроцитів крові), центропеїн (покращує застосування клітинами організму кисню). В організмі людини у різних частинах тіла можуть зустрічатись окремі острівці залозистих клітин, що утворюють аналоги ендокринних залоз і мають назву параганглії. Ці залози звично утворюють гормони місцевого призначення, що впливають на хід тих чи інших функціональних процесів. Наприклад, ентероензимні клітини стінок шлунку виробляють гормони (інкрети) гастрін, секретін, холецистокінін, які регулюють процеси перетравлення їжі; ендокард серця продукує гормон атріопептід, який діє знижуючи на об'єм і тиск крові. В стінках нирок утворюються гормони еритропоетін (стимулює продукцію еритроцитів) та ренін (діє на кров'яний тиск і впливає на обмін води та солей). Статеві залози як у жіночому так і у чоловічому організмі є змішаними залозами, бо здатні виробляти статеві гормони (ендогенна функція) та статеві клітини (екзогенна функція). З діяльністю статевих залоз пов'язана одна із найважливіших функцій організму — фізіологія статі і розмноження. Розмноження є однією із найважливіших якостей живої матерії, що призначена забезпечити збереження та примноження життя на землі До складної функції розмноження у людей відносяться наступні процеси: • утворення статевих гормонів і статевих клітин; • статевий акт, що веде до запліднення; • розвиток зародку і плоду в утробі матері; • пологи; • після пологове вирощування дитини. Регуляцію проходження і чергування вказаних процесів забезпечують гонадотропні гормони гіпофіза, статеві гормони, а також гормони надниркових залоз. Головною умовою реалізації функції розмноження є наявність статевих залоз та статевих органів чоловічого і жіночого типу, що достатньо розвинуті, нормально функціонують та здорові. Ці залози і органи обумовлюють первинні статеві ознаки. Розвиток чоловічих та жіночих залоз і органів розмноження супроводжується значними загальними змінами у всьому організмі і приводить до проявлення вторинних статевих ознак. Статеві залози закладаються ще у внутріутробному періоді, формуються впродовж всього періоду дитинства і визначають статевий розвиток дитини. Статеві залози належать до змішаних залоз. їх зовнішня секреція полягає в утворенні і виділенні назовні статевих, або зародкових клітин, а саме сперматозоїдів (у чоловіків) і яйцеклітин (у жінок). Внутрішня ж секреція статевих залоз пов'язана з утворенням і виділенням в кров статевих гормонів: чоловічих — андрогенів і жіночих — естрогенів. По функціональному значенню чоловічі і жіночі статеві гормони суттєво відрізняються один від одного, хоча в їх основі лежать близькі хімічні структури. Крім того слід зауважити, що чоловічі і жіночі статеві гормони постійно утворюються в статевих залозах як чоловіків, так і жінок, а вирішальне значення для визначення статі має лише їх кількісне співвідношення. У чоловіків статеві залози за добу утворюють від 3 до 10 мкг1 андрогенів і 5-15 мкг естрогенів; у жінок відповідно від 3 до 10 мкг андрогенів, але 18-36 мкг естрогенів. Роль статевих гормонів легко перевірити при пошкодженні або видаленні статевих залоз, що називається кастрацією. Якщо кастрація проведена в дитячому віці, то статеве дозрівання і розвиток вторинних статевих ознак взагалі не відбувається, а статеве ваблення пізніше навіть не з'являється. Кастрація, що проведена після статевого дозрівання, приводить до зворотного розвитку первинних статевих ознак і до часткової втрати вторинних статевих ознак (міняється характер оволосіння, деградують молочні залози та інше). Якщо в ранньому віці виробляється недостатня кількість гормону епіфіза ганадоліберіну (що до певного періоду повинен стримувати статеве дозрівання дітей), або має місце гіперфункція статевих залоз, то відбувається передчасне статеве дозрівання, швидке зростання тіла і прискорений розвиток вторинних статевих ознак. Порушення функції статевих залоз може приводити також до низки захворювань, серед яких виділяють: безпліддя; євнухоїдизм (недостатність у чоловіків чоловічих статевих гормонів); інтерсексуальність (поява у чоловічому організмі ознак жіночого організму і навпаки); гермафродизм (одночасний розвиток в одному організмі чоловічих і жіночих статевих залоз та відповідних первинних і вторинних статевих ознак). Статева система чоловічого і жіночого організму має внутрішні і зовнішні статеві органи. У чоловіків до внутрішніх статевих органів належать: статеві залози (сім'яники), що представлені парними яєчками з придатками яєчків; сім 'явивідні протоки; сім 'яні бульбашки (пухирьці); підміхурова залоза (простата); цибулинна залоза та сім'явивідний (сечовий) канал. Зовнішніми статевими органами чоловічого організму є статевий член та мошонка. Остання мас форму мішечка — термоса, в середині якого розташовані яєчка та придатки яєчок і призначена підтримувати у своїй порожнині температуру нижче чим в організмі на 1,5-3 °С (необхідна умова сперматогенезу). У яєчках розвиваються статеві клітини (сперматозоїди) та утворюються (у так званих клітинах Лейдіга) статеві гормони (андрогени), до числа яких відносяться: тестостерон (синтезується із ацетіл холестерину), андростандіон (ізомер тестостерону, але в б разів менш активний від нього), андростерон (має властивості чоловічих та жіночих статевих гормонів, у 100 разів менш активний тестостерону) та естрогени. Тестостерон діє на обмін речовин, обумовлює розвиток вторинних статевих ознак та гальмує дію естрогенів. Розвиток статевих клітин у чоловіків (сперматогенез) йде непереривно, але для кожної окремої статевої клітини можна умовно виділити чоловічий статевий цикл, що відбувається у сім'яниках за схемою: сперматогонії, сперматоцити, сперматіди, сперматозоїди (останні дозрівають у придатках яєчок в продовж 62-64 діб). Утворення сперматозоїдів починається з періоду статевого дозрівання (15-17 років) і закінчується з атрофією статевих залоз у віці 50-60 років, коли наступає чоловічий клімактеричний період. Якщо врахувати, що 1 мм3 сім'яної рідини (сперми) містить до 100 млн. сперматозоїдів, а лише за один статевий акт виділяється до 3 мм3 сперми, то зрозуміло, що за весь період життя у чоловіків утворюється астрономічна кількість статевих клітин. Кожен сперматозоїд людини має голівку з акросомою, шийку та хвостик (джгутик) і несе одинарний (гаплоїдний) набір хромосом (генетичної інформації). Сперматозоїди за допомогою джгутика здатні до самостійного руху із швидкістю до 3,5 мм/сек. (за годину можуть пройти шлях до 20 см!). В порожнині статевих органів жінки сперматозоїди зберігають здатність до руху в продовж 6-7 днів. Акросома містить фермент гіалуронідазу, який здатен розчинювати оболонку жіночої яйцеклітини, що потрібно для запліднення. Кожен придаток яєчка представляє собою копичення завитих канальців довжиною до 6 м, рухаючись за якими в продовж 62-64 днів кожен із сперматозоїдів проходить остаточне формування і дозрівання. Сім'явивідні протоки мають довжину до 15-20 см і з'єднують придатки яєчків з сім'яними бульбашками (міхурцями), розташованими під нижнім краєм сечового міхура і де накопичуються сперматозоїди до їх викидання з організму. Стінки сім'яних бульбашок виробляють білковий секрет та слиз, що є розчинником для сперматозоїдів і разом з останніми утворює сім'яну рідину — сперму та слугує для самих статевих клітин джерелом живлення. Підміхурова залоза (простата) є залозисто— м'язовим утворенням, що за своєю функцією нагадує трьохходовий кран, який здатен переключати сечовивідну або сім'явивідну протоки на загальний сечовий канал статевого члену. Підміхурова залоза утворює також секрет простогландін, що активізує сперматозоїди сперми та стимулює збудження статевих органів під час статевого акту. Цибулинна залоза виробляє секрет, що змащує сечовий канал і полегшує викид сперми під час статевого акту. До внутришніх статевих органів жінок належать: парні статеві залози (яєчник); маткові труби; матка; та піхва. Зовнішніми статевими органами жіночого організму є переддвер 'я піхви, клітор, великі і малі соромливі губи та лобок. У яєчнику розвиваються статеві клітини (яйцеклітини) та утворюються статеві гормони (естрогени), до числа яких відносяться: естрон, естріол, естрадіол та андрогени (останні до певного періоду віддаляє початок менструації у жінок). Сам яєчник парне утворення, розташований у порожнині малого тазу і має кірковий та мозковий прошарки. У кірковому прошарку знаходяться фолікули (міхурці) з недозрілими яйцеклітинами. В обох яєчниках здорової жінки нараховується до 600 тис. первинних фолікулів, однак за весь період статевої активності тільки у 200-550 фолікулах дозрівають здатні до запліднення яйцеклітини. У мозковому прошарку розміщена велика кількість кровоносних судин та нервів. Жіночі статеві гормони є похідними холістерину та дезоксікор-тикостерону і синтезуються у зернистому прошарку фолікулів. Крім цього, у жовтих тілах яєчника, що утворюються на місці виходу з фолікулу дозрілої яйцеклітини, утворюється гормон вагітності — прогестерон. Фолікулярні гормони впливають на розвиток статевих органів і вторинних статевих ознак. їх дією обумовлена періодична поява менструації, а також розвиток і зростання молочних залоз. Прогестерон Здійснює вплив на процеси, пов'язані з настанням і нормальним протіканням вагітності. Якщо на початку вагітності зруйнувати жовте тіло, то вагітність обривається і плід видаляється з організму. Під впливом прогестерону стінки матки розпушуються і готуються до надходження заплідненої яйцеклітини, яка потім може легко закріпитися в її розпушеній стінці. Наявність прогестерону в крові (при настанні вагітності) перешкоджає подальшому дозріванню фолікулів, а отже, і дозріванню нової яйцеклітини. В період вагітності прогестерон також активізує додаткове зростання молочних залоз, що сприяє підготовці організму до годування майбутньої дитини. Діючи на м'язи стінок матки, прогестерон перешкоджає їх скороченню, що має важливе значення для нормального протікання вагітності, оскільки скорочення стінок матки, викликане різними причинами (наприклад, гормоном задньої частки гіпофіза окситоцином веде до припинення вагітності і викидню. Розвиток статевих клітин у жінок (оогенез) має назву жіночого статевого циклу і представляє собою процес періодичного дозрівання і виходу в матку здатної до запліднення яйцеклітини. Такі періодичні цикли у здорової жінки в період статевої активності (з 13-15 років до 45-55 років) повторюються через кожні 24-28 днів. Жіночий статевий цикл (овуляція) поділяється на наступні періоди: • передовуляційний, під час якого в організмі жінки йде підготовка до вагітності. Цей процес запускається інтенсивним утворенням фолікулостимулючих гормонів гіпофізу, що діють на залози яєчника, вшиваючи підвищене утворення естрогенів. Естрогени у свою чергу визивають збільшення розміру матки, сприяють розростанню її слизової (міометрія), запускають періодичні скорочення маткових труб, а саме головне, стимулюють дозрівання одного або декількох фолікулів, найбільш великий і зрілий з яких отримує назву граафова пухирця (прозорого утворення, наповненого рідиною). Дозрівання фолікула триває в середньому 28 днів і до кінця цього терміну він переміщається до поверхні яєчника. За рахунок збільшення рідини в середині граафова пухирця, стінки його не витримують, лопаються і з нього дозріла яйцеклітина током рідини викидається у порожнину черева — починається овуляція. • овуляційцний період характеризується тим, що b порожнини черева яйцеклітина током рідини направляється в маткову (Фалопієву) трубу (яйцепровід) і спочатку починає швидко рухатися вдовж неї під дією скорочень м'язів стінок та мерехтіння ворсинок епітелію (цей процес керується підвищеною кількістю естрогенів). В цей момент на місці граафова пухирця, що лопнув, утворюється жовте тіло, яке починає інтенсивно виробляти гормон прогестерон. Насичення крові прогестероном починає гальмувати дію естрогенів, від чого падає активність яйцепроводів і яйцеклітина починає рухатись уповільнено і далі весь шлях до матки (12-16 см) проходить приблизно за 3 доби. Якщо у матковій трубі яйцеклітина зустрінеться із сперматозоїдами то відбувається ЇЇ запліднення і таке запліднене яйце при потраплянні в матку закріплюється (імплантується) в її стінці —наступає вагітність. В цьому випадку статевий цикл переривається, жовте тіло зберігається і гальмує наступну овуляцію, а слизова матки ще більше розпушується. Якщо ж запліднення не відбулося, то жовте тіло зникає, а яйцеклітина видаляється з організму і створюються умови для дозрівання наступного фолікула — настає післяовуляційний період. • післяовуляційний період у жінок проявляється видаленням з організму незаплідненої яйцеклітини, слизової матки та витіканням крові, що називається менструацією. Менструації наступають з моменту статевої зрілості і регулярно повторюється до 45-55 років, коли закінчується статеве життя жінки і наступає жіночий клімактеричний період. Незапліднена яйцеклітина, що потрапила у матку, живе в ній 2-3 дні, а потім не закріплюючись у стінку матки гине. В цей час ще продовжується активна діяльність жовтого тіла і прогестерон активно діє на гіпофіз, гальмуючи цим утворення фолікулостимулючих гормонів, що автоматично знижує синтез естрогенів у яєчниках. Так як нервових імпульсів від стінок матки про імплантацію яйцеклітини у гіпоталамус не потрапляє, то це зменшує утворення лютеінезуючих гормонів гіпофіза і, як результат, починаються атрофія (розсмоктування, переродження) жовтого тіла, припиняється утворення прогестерону та починається регрес передовуляційних перебудов (зменшується кровозабеспечення матки, відмирають шари міометрія і так далі). Мала кількість естрогенів приводить до появи тонічних скорочень стінок матки, що веде до відторгнення слизової, яка разом з кров'ю утворює менструальні виділення. Менструація в середньому триває 3-5 днів; при кожній менструації втрачається від 50 до 250 мл крові. Після менструації настає період міжовуляційного спокію, який при 27-28 денному статевому циклі триває 12-14 днів, після чого всі періоди статевого циклу знову повторюється. Фізіологія запліднення і вагітності полягає в наступному. У жінки запліднення яйцеклітини можливо лише у перші 1-2 дні після овуляції, так як з третього дня яйцеклітина звично вкривається білковою оболонкою, яка протидіє проникненню в її середину сперматозоїдів. Сперматозоїди в порожнині жіночих статевих органів зберігають свою життєздатність, як вказувалось, в продовж 7 діб, але їх здатність до запліднення триває всього 4-5 діб. Сперматозоїди, що потрапили в піхву під час статевого акту, активізуються її кислим середовище і починають рухатися проти струму рідини, яка виділяється із статевих органів жінки із швидкістю 3-4 мм/сек. Таким чином вони поступово проходять шийку матки, її тіло і проникають у верхні відділи яйцепроводів де, при нагоді, один з них з'єднується з яйцеклітиною та запліднює її (це може відбутися навіть на поверхні яєчника). Для запліднення яйцеклітини треба щоб в її середину потрапив 1 сперматозоїд, але це можливо лише при допомозі мільйонів інших сперматозоїдів, що має назву поліспермії. Діло в тому, що тільки у випадку оточення яйцеклітини густим шаром великої кількості сперматозоїдів, кожен з яких виділяє із своєї акросоми краплинку ферменту гіалуронідази, їм вдається спільними зусиллями розчинити, желатинову оболонку яйцеклітини і надати можливість одному із цих сперматозоїдів потрапити в її порожнину, чим і визвати запліднення. Коли голівка одного із сперматозоїдів входить в яйцеклітину, то остання миттєво покривається щільною білковою оболонкою, що ізолює її від решти сперматозоїдів (іноді, при проникненні у яйцеклітину двох або більше сперматозоїдів, можливий у подальшому розвиток декількох однояйцевых близнюків). Якщо у статевих органах жінки мало сперми, то запліднення може взагалі не відбутися. Процес запліднення полягає у зливанні гаплоїдного набору із 23 хромосом жіночої і чоловічої статевих клітин у диплоїдний набір (23 + 23=46) хромосом майбутнього організму. Після запліднення утворюється зігота і починається швидке та непереривне ділення клітин яйця, а навколо нього розростається щільна ворсинчаста оболонка. З цього моменту починається розвиток майбутнього організму (бластуляція, гаструляція, а потім всі інші етапи ембріонального та плідного періодів життя дитини). Приблизно на 8 день по заплідненню яйце опускається у порожнину матки, його оболонка починає виробляти речовину, що руйнує слизову матки і дозволяє яйцю погрузитись в її розпушену до цього моменту товщу, закріпитись в ній і почати розростання. Цей процес має назву імплантації яйця. Іноді запліднена яйцеклітина не доходить до матки і прикріпляється до стінки маткової труби; в цьому випадку наступає позаматкова вагітність. Якщо імплантація яйця відбулася, то від стінок матки до гіпоталамуса і гіпофіза налаштовується потік відповідних нервових імпульсів, в результаті чого активність утворення гонадотропних гормонів гіпофіза не знижується, жовте тіло продовжує розростатися, що збільшує утворення прогестерону і активізує всі перебудови організму жінки, які пов'язані з ЇЇ вагітністю. Гормон жовтого тіла сприяє збереженню плоду в матці, перешкоджає дозріванню чергового фолікула протягом всієї вагітності і впливає на зростання молочних залоз, підготовлюючи їх до годування дитини. Під дією прогестерону при першій вагітності розвиток молочних залоз починається з росту протоків, а далі поступово розростаються і залозисті дольки грудей, збільшуючи загальні розміри останніх. У другій половині вагітності, яка всього в нормі триває 260-280 діб, жовте тіло і плацента (оболонка навколо плоду) починають синтезувати гормон релаксин, який діє на кістки тазу, сприяючи їх розходженню під час пологів. Плацента плоду виробляє також велику кількість естрогенів (до 50 мг за добу, тоді як до вагітності їх загальна кількість у крові не перебільшує 0,4 мг), прогестерон та хоріонічний ганадотропін (останній захищає від дегенерації жовте тіло в продовж всього періоду вагітності). Вказані гормони сумісно також блокують до певної пори дозрівання нових фолікулів, стимулюють зростання розмірів матки та молочних залоз. Після пологів, коли плацента та її гормони зникають, різко активізується утворення гормону гіпофіза — пролактину, що "вмикає" секрецію молока. Молочна залоза починає діяти з дня народження дитини, але виділення справжнього молока настає тільки на 3-й день годування. Рідина, що виділяється в перші 2-3 дні по складу значно відрізняється від молока (май же не містить білка казеїну) і має назву молозиво. Молоко матері є необхідним і єдиним продуктом для живлення новонародженого, так як співвідношення кількісних і якісних його складових якнайкраще відповідає потребам організму, що росте. Білий колір і непрозорість молока обумовлені тим, що в його складі у зваженому стані знаходяться дрібні краплинки жиру (до 4-6 млн таких крапель в 1 мл молока). Материнське молоко складається з води, органічних І неорганічних речовин. Від загального об'єму у його складі міститься: жиру 2-4 %; білків (казеїну, молочного альбуміну і глобуліну) — до 4-5 %, вуглеводів (цукру лактози) — до 3-6 %, мінеральних солей (фосфорнокислих, сірчанокислих і хлористих з'єднань натрію, калію, кальцію і деяких інших елементів) — до 0,75 %. У молоці також є вітамін А, вітаміни групи В, С і Е. Цінність материнського молока полягає ще і в тому, що воно містить антитіла, що оберігають маленьких дітей від деяких інфекційних захворювань. Із зростанням дитини склад молока матері міняється відповідно до потреб організму.

Автотрофи складають перший ярус в харчової піраміді (перші ланки харчових ланцюгів). Саме вони є первинними продуцентами органічної речовини в біосфері, забезпечуючи їжею гетеротрофів. Слід зазначити, що іноді різкого розмежування між автотрофами і гетеротрофами провести не вдається. Наприклад, одноклітинна евглена на світлі є автотрофом, а в темряві - гетеротрофом. Автотрофи - організми, що синтезують органічні сполуки з неорганічних. Автотрофи складають перший ярус в харчової піраміді (перші ланки харчових ланцюгів). Саме вони є первинними продуцентами органічної речовини в біосфері, забезпечуючи їжею гетеротрофів. Слід зазначити, що іноді різкого розмежування між автотрофами і гетеротрофами провести не вдається. Наприклад, одноклітинна евглена на світлі є автотрофом, а в темряві - гетеротрофом. Гетеротро́фи (від грец. heterone — «інший» і trophe — «живлення») — організми, що вимагають органічних сполук, як джерела вуглецю для росту і розвитку. Гетеротрофи відомі як консументи або споживачі в харчовому ланцюжку. Гетеротрофи є протилежністю автотрофам, які використовують неорганічні речовини, вуглекислоту або бікарбонат, як єдине джерело вуглецю. Всі тварини — гетеротрофи, також як і гриби та багато бактерій та архей. Деякі паразитичні рослини також є повністю або частково гетеротрофами, тоді як хижі рослини споживають м'ясо для отримання азоту, при тому будучи автрофними. Сполуки вуглецю є основою всіх живих організмів. Гетеротрофи не в змозі синтезувати органічні сполуки на основі вуглецю незалежно, використовуючи неорганічні джерела (наприклад тварини, на відміну від рослин, не можуть проводити фотосинтез) і тому повинні отримувати поживні речовини від автотрофів або інших гетеротрофів. Щоб називатися гетеротрофом, організм повинен отримувати вуглець з органічних сполук. Якщо він отримує азот з органічних сполук, але не вуглець, він вважатиметься автотрофом. Є два можливі підтипи гетеротрофів: Фотогетеротрофи, що отримують енергію від світла. Хемогетеротрофи, що отримують енергію за рахунок окислення або відновлення неорганічних сумішей. Автотрофні організми для побудови свого тіла використовують неорганічні речовини грунту, води, повітря. При цьому майже завжди джерелом вуглецю є вуглекислий газ. При цьому одні з них ( фототрофи) отримують необхідну енергію від Сонця, інші ( хемотрофи) - від хімічних реакцій неорганічних сполук. Фототрофи Організми, для яких джерелом енергії служить сонячне світло ( фотони, завдяки яким з'являються донори - джерела електронів), називаються фототрофів. Такий тип харчування носить назву фотосинтезу. До фотосинтезу здатні зелені рослини і багатоклітинні водорості, а також ціанобактерії і багато інших груп бактерій завдяки вмісту в їх клітинах пігменту - хлорофілу. Археї з групи галобактерій здатні до бесхлорофілльние фотосинтезу, при якому енергію світла вловлює і перетворює білок бактеріородопсин. Детритофаги (від лат. detritus — «перетертий» та …фаг) — водні та суходільні тварини, які живляться детритом разом з мікроорганізмами, які у них містяться. Детритофаги є гетеротрофами, відносяться до сапротрофів. Суходільні детритофаги (дощові черви, більшість двопарноногих багатоніжок, личинки деяких комах) живляться органічними речовинами ґрунту та живими мікроорганізмами, які його населяють. До водних детритофагів відносяться ґрунтоїди та частково сестонофаги. До водних детритофагів відносяться багато малощетинкових червів, двостулкові молюски, планктонні ракоподібні, коловертки та ін. Одні детритофаги відфільтровують дрібні частинки детриту з води за допомогою спеціальних фільтрувальних органів, інші живляться ними безпосередньо (ґрунтоїди). Детритофаги є важливою ланкою колообігу речовин у природних екосистемах.

Проблема духовності молоді є актуальною і має явно виражений соціальний характер, оскільки пов`язана з таким фундаментальним поняттям, як формування особистості. Формування духовного світу молоді, духовності як провідної якості особистості - велике і складне завдання, що стоїть у центрі уваги педагогів, батьків, широкого педагогічного загалу. На сучасному етапі проблемою духовності займаються багато вчених, серед яких: О.Майкіна, Г.Сагач, Т.Зазюн, С.Соловейчик, І.Зеліченко. Духовність - творча спрямованість, наснага, енергія людини. Вона визначає спрямованість усіх розумових, емоційно-чуттєвих, вольових якостей людини, її здатність до самоусвідомлення себе, як особистості. Саме духовність задає напрямок усім психічним характеристикам людини. На сьогоднішній день існує багато різних підходів до поняття духовності. Розглянемо деякі з них. Перший підхід формується на основі матеріалізму. В даному випадку духовність розглядається як індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: 1) ідеальної потреби пізнання; 2) соціальної потреби жити й діяти "задля інших". Під духовністю переважно розуміється перша з цих потреб, а друга - під душевністю. З категорією духовності співвідноситься потреба пізнання - світу, себе, сенсу й призначення свого життя. Людина духовна настільки, наскільки замислюється над цими питаннями і прагне отримати на них відповідь. Об'єктивна користь духовної діяльності людини діалектично поєднується зі суб'єктивною безкорисністю, де нагорода - задоволення процесом пізнання оточуючого світу й задоволення від виконаного обов'язку. Ця відносна незалежність пізнавальної діяльності від негайного соціального схвалення робить духовність важливішим фактором розвитку цивілізації [1]. З точки зору провідного спеціаліста з психології індивідуальності, д.п.н. Л.М. Собчик духовність - це вищий рівень самосвідомості людини й емоційно диференційованого ставлення до явищ оточуючого життя. Це поняття не можна підмінити високим інтелектом й ерудицією, бо духовність людини - це вміння вийти за межі вузько егоїстичного прагнення вижити, досягти успіху, захиститися від негараздів. Це не тільки проблема самосвідомості, але й емоційна категорія, що в діалозі доброго і злого передбачає пріоритет першого. Для одних - це опора на мораль суспільства, на принципи релігійних догм, для інших - це власна совість, що не дозволяє перейти межу, за якою виникає небезпека зачепити інтереси інших людей. Наповнене духовним багатством життя передбачає не тільки включення в образ власного "Я" інформації про оточуючий світ, але й здатність розглядати своє "Я" у контексті світу. Тобто духовність - це поняття, що містить у собі небайдуже ставлення до оточуючого світу, прагнення наповнити своє життя любов'ю до країни, природи, людей, до того, що не є інструментом реалізації прагматичної необхідності. Духовність - це спрямованість людини на інші, нематеріальні цінності [2]. О.В. Сухомлинська в своїй роботі бачить духовність як складний психічний феномен самоусвідомлення особистості, внутрішнє сприймання, привласнення нею сфери культури, олюднення, вростання в неї і розуміння як власного надбання. Такий підхід передбачає розгляд духовної сфери як складової феномену культури [3]. Значне місце посідає поняття православної духовності. У православному християнстві духовність не розуміється як абстрактне релігійне життя, не ототожнюється з розумом, почуттями, високим рівнем розвитку творчих здібностей. Все це характеризує скоріше людину душевну. Православна духовність - це богоподібність, спрямованість усього життя, цілей і цінностей до Бога як джерела істинної духовності. Православна духовність неможлива без Христа, церковних таїнств і подвижницького життя; самовдосконалення, боротьби з гріхом у власній душі, безкорисливої любові до інших людей, - цим самим вона наближує людину до Бога, сприяє покращенню духовного світу [4]. Архієпископ Кам'янець-Подільський і Городоцький Феодор в одному з інтерв'ю сказав: "Людина - це не додаток до професії, а неповторна особистість, створена за образом і подобою Бога. Забуваючи про це, ми самі собі створюємо масу проблем - це і психічні розлади, і невпинне зростання наркоманії та алкоголізму (молода людина з пляшкою пива в руці - вже звична картина), і надзвичайно високий рівень дитячої злочинності." [6]. На думку Ж. Маценко, духовність є складним гармонійним поєднанням певних психічних та особистісних якостей людини. Як і будь-яке психічне явище, духовність виявляється у процесі взаємодії людини з довкіллям (природою, іншими людьми тощо), тобто має певні форми вияву, які можна досліджувати. Так, духовність виявляється у спрямуванні інтересів, нахилів людини на пізнання, засвоєння та створення духовних цінностей. Духовні цінності містять: загальнолюдські цінності (краса, добро, любов, знання ) та індивідуальні (інтереси, погляди, переконання, духовний ідеал, який є уявленням людини про такі якості особистості, такі особливості її ставлення до природи, людей, світу в цілому, які є гідними наслідування). У сукупності зазначені психічні утворення становлять духовні ціннісні орієнтації, які є однією з форм вияву духовності [7]. Формування духовності молоді особливо набуває актуальності сьогодні, коли складності соціально-економічного і політичного розвитку країни боляче вразили молодь. Серед дітей та молоді падає духовність, що пов'язано насамперед зі зниженням рівня життя в Україні, відсутністю соціальної захищеності, невизначеністю моральних орієнтирів у політиці держави і повсякденному житті. Засоби масової інформації та комунікації дедалі більше впливають на суспільство й особливо на молодь, пропагують насилля, зброю, силу, прищеплюють моральний конформізм і цинічно-гедоністичне ставлення до повсякдення. Усе це призводить до відчуження дітей та молоді від моралі, спонукає їх до власних пошуків самореалізації, найчастіше в андеграундній субкультурі, і врешті-решт до певного заперечення духовності й моральності як суспільно і особистісно значущих феноменів. Ці процеси посилюються кризовим станом сучасної людини, яка перестає відігравати роль головного каналу долучення дитини до моральних начал і джерел розвитку моральності [5]. Архієпископ Кам'янець-Подільський і Городоцький Феодор, про якого ми уже згадували, щодо цього говорить: "За дітей зараз ведеться справжня війна, в якій з одного боку - церква, батьки та школа, а з другого - ідеологія розпусти з яскраво вираженим антихристиянським спрямуванням, секс-індустрія, контрацептичні фірми тощо. І якщо перші піклуються про духовне збагачення молоді, про збереження християнських традицій, то другі "турбуються" лише про збагачення власної кишені і намагаються знищити не тільки віру, а й надію та любов. Ми живемо в той час, коли відбувається зміна ціннісних орієнтацій, коли зло видається за добро, чорне - за біле, коли ті речі, про які апостол навіть згадувати не хотів, "бо про те, що вони роблять таємно, соромно й говорити" (Єф. 5;12), нині є темами для розмови не тільки в підвалах, а й за шкільними партами. Скрізь можна почути крикливі гасла "Візьми від життя все!", "Насолоджуйся!", або "Нове покоління обирає пепсі" і тому подібне. Але необхідно не тільки брати, а й давати! Згадайте слова Христа: "Блаженніше давати, ніж приймати" (Діян. 20;35). Не секрет, що сучасна людина хоче весь час отримувати задоволення, яке сьогодні стає товаром і користується величезним попитом (яскравий приклад цьому США, де основна частина американців працює у сфері послуг). У центрі такої ідеології стоїть примітивний егоїзм, який бачить тільки себе і любить тільки себе. Тут важко говорити про самопожертву, любов до Батьківщини чи сімейні цінності. Під впливом цього гедоністичного світосприйняття нівелюються та втрачають свій зміст такі поняття як мужність, честь, порядність, вірність. Висміюються такі важливі для кожного християнина чесноти як смирення, целомудріє (цнота), сором'язливість. З іншого боку пропагується розпуста, а розбещеність та нахабство стають нормою поведінки, насилля вже не сприймається як щось неприпустиме, а збочення вже не вважаються ненормальними. Причини такого становища слід шукати тільки в одному - відсутність духовної домінанти в нашому суспільстві" [6]. Ситуація загострюється й тим, що вироблені в попередні десятиліття суспільні ідеали мали узагальнений, регламентований, державницько-класовий характер, а не зверталися до внутрішнього, особистісного світу кожної людини. Тому перехід від глобальних суспільних категорій, від публічної риторики про моральність до розуміння духовності як складного психічного феномену самоусвідомлення особистості в сьогоднішніх умовах спричиняє багато проблем і навіть кризових станів. В наш час духовний занепад суспільства негативно відбивається на розвитку культури. До початку третього тисячоліття, під впливом бурхливого технічного прогресу та інформаційної революції, тенденції підриву духовності людини й культури в цілому суттєво посилились. Вже зараз можна спостерігати повільне вмирання істинно духовного мистецтва, домінування у творчості будь-якого напрямку бездуховних елементів. Прикладів достатньо: супрареалізм і містика (фільми жахів та ін.), окультизм, відверто спотворена еротика є сьогодні найбільш радикальними засобами дегуманізації суспільства. Патологічні елементи в сучасній культурі стають нормою. Прийнято вважати, що, в ідеалі, культура та її складові частини покликані духовно розвивати, морально вдосконалювати людину й суспільство в цілому. Але в реальному житті при різному й нечіткому визначенні самого поняття духовність, має місце наступна ситуація. Все, що людина творить, первісно народжується й розвивається у глибинах її духу, тобто від наповнення духу людини залежить духовність або бездуховність створюваної нею культури. І якщо внутрішній світ, духовність творця продукту культури потворна, то його творчість буде насичена потворним - злим, дисгармонійним, огидним. Виходячи з цього принципу екології духовності, психопатологічні тенденції сучасної масової культури повинні пояснюватися глибинною деформацією духу людини. У цьому контексті велике занепокоєння викликають процеси, що відбуваються в усьому світі. Всеохоплююча перетворювальна діяльність людини в сучасну епоху, її негативні безпосередні й більш віддалені соціальні наслідки актуалізують відповідальність усіх людей за збереження природи, її багатства. Останні глобальні прояви тероризму, антицивілізаційні рухи в масштабах усієї людської спільноти, тенденції все більш значнішої поляризації на багатих і бідних у контексті розвитку глобальних процесів ще більше актуалізують проблеми світоглядних аспектів моральності духовності всього людства і кожної окремої людини. У таких умовах визначення духовності як провідної характеристики людини, її духовних пріоритетів, обґрунтування системи цінностей, що мають лягти в основу життя дитини, виступають на передній план усього процесу її соціалізації [5]. Список використаних джерел Словарь практического психолога/ Сост. С.Ю. Головин. - Минск: Харвест, 1998. - 800с. Собчик Л.Н. Проблема духовности в психологии// Московский психологический журнал. - 2003. - №7. Цінності християнської культури як фактор морально-етичного формування особистості. Зб. наук. ст./ За заг. ред. В.М. Оржевської. - К.: 2002, - 120 с. Влахос И. Определение понятия "Православная духовность"// Живой родник. - К., - 2004. - № 5. - с.18-19. Кизим А. С. Духовність/ http://www.rapdon.org.ua/mod-subjects-viewpage-pageid-78.html Маценко Ж. Духовність як феномен психології// Психологія внутрішнього світу. - К., 2003. Нам часто кажуть про те, що духовність треба піднімати, ніби це штанга якась. Духовність треба відроджувати! // http://orthodoxy.org.ua/uk/node/4968

Основна одиниця класифікації в біології , або основний таксон – це вид. ВИД – це сукупність особин, подібних за будовою, життєдіяльністю, поширених на певній території, які схрещуються між собою і дають нащадків. Близькі види об’єднують у роди. К. Лінней запропонував бінарну номенклатуру. Переш слово – іменник. Це назва роду, до якого належить вид. Друге слово – прикметник, який визначає даний вид. В наукових працях біологи пишуть назви видів латинською мовою. Споріднені роди об’єднують в родини, родини в порядки (а ботаніці) або ряди (в зоології), порядки – в класи , класи – у відділи (в ботаніці) або типи (в зоології), відділи або типи – царства, царства – в над царства. Сучасна біологія всі живі організми класифікує таким чином: Окрім того, інколи, з метою позначення споріднених груп таксонів нижчого рівня всередині рангу вищого рівню, використовуються додаткові таксономічні ранги, які зазвичай (але не обов'язково) утворюються за допомогою префіксів до основних таксономічних рангів, наприклад: Підтип (subphylum), Надклас (superclassis), Підклас (subclassis), Надряд (superordo), Підряд (subordo), Надродина (superfamilia), Підродина (subfamilia). Приклад: біологічна класифікація людини (вид Людина розумна): Домен — Ядерні (Eukaryota) Царство — Тварини (Metazoa) Тип — Хордові (Chordata) Підтип — Черепні (Craniata) Надклас — Щелепні (Gnathostomata) Клас — Ссавці (Mammalia) Підклас — Плацентарні, або вищі звірі (Eutheria) Ряд — Примати (Primates) Родина — Гомініди (Hominidae) Рід — Людина (Homo) Вид — Людина розумна (Homo sapiens).

Ксенобіотики— чужорідні для біосфери хімічні речовини, що природно не синтезуються, не можуть асимілюватись організмами внаслідок чого не приймають участі у кругообігу речовин у природі, тому накопичуються у зовнішньому середовищі (наприклад пластмаси). Ксенобіотики— чужорідні для біосфери хімічні речовини, що природно не синтезуються, не можуть асимілюватись організмами внаслідок чого не приймають участі у кругообігу речовин у природі, тому накопичуються у зовнішньому середовищі (наприклад пластмаси). В більш вузькому значенні так називають речовини зазвичай присутні у природі у набагато менших кількостях, і, як правило, прямо або побічно породжені господарською діяльністю людини. Типовими прикладами ксенобіотиків є ліки, що приймає людина, так само як і наркотики та інші подібні речовини. Часто термін ще сильніше звужують, відносячи до ксенобіотиків різноманітні забруднювачі, зокрема пестициди, мінеральні добрива, миючі засоби, радіонукліди, синтетичні барвники та інші. Потрапляючи в навколишнє природне середовище, вони можуть викликати алергічні реакції, загибель організмів, мутації, знижувати імунітет, порушувати обмін речовин, порушувати хід процесів в природних екосистемах до рівня біосфери в цілому. Вивчення перетворень ксенобіотиків шляхом детоксикації і деградації в живих організмах і в зовнішньому середовищі важливо для організації санітарно-гігієнічних заходів щодо охорони природи. Тривалий вплив ксенобіотиків на організм у частини дітей призводить до формування хронічних захворювань, що найчастіше виникають на підставі спадкової схильності. При тривалому надходженні ксенобіотиків, що не піддалися метаболічним перетворенням в організмі, створюються умови для їх накопичення (у нирках, кістках, печінці), виникають хронічні синдроми та хвороби накопичення. Усі ці ураження (ЦНС, печінки, нирок, системи крові) можуть проявлятися синдромами ксеногенної інтоксикації . Хронічна патологія в таких випадках може бути безпосередньо пов’язана з нейро-, гепато- та нефротоксичною дією конкретних ксенобіотиків та індивідуальною гіперчутливістю.

Екосистема - головна функціональна одиниця в екології, єдиний природний комплекс, утворений живими організмами та середовищем існування, у якому живі та неживі компоненти пов'язані між собою обміном речовин, енергією та інформацією. Екосисте́ма - головна функціональна одиниця в екології, єдиний природний комплекс, утворений живими організмами та середовищем існування, у якому живі та неживі компоненти пов'язані між собою обміном речовин, енергією та інформацією. Питання про те , як еволюціонують екосистеми, дуже важливий, оскільки його рішення – ключ до розуміння існуючої різноманітності співтовариств живих організмів на нашій планеті, зміні її флор і фаун у ході її екологічної історії. В основі еволюції живих організмів лежить природний добір, що діє на видовому або більш низьких рівнях . Але природний добір грає також важливу роль і в рівні екосистем. Його можна підрозділити на взаємний добір залежний один від одного автотрофів і гетеротрофів, і груповий добір, що веде до збереження ознак, сприятливих для екосистеми в цілому, навіть якщо вони не сприятливі для конкретних носіїв цих ознак. У самому широкому змісті еволюція означає спільну еволюцію двох таксонів, які об’єднані тісними екологічними зв’язками, але які не обмінюються генами. Природний добір, що діє в популяціях хижаків, буде постійно збільшувати ефективність пошуку, ловлі і поїдання . Але у відповідь на це в популяції жертви удосконалюються пристосування,що дозволяють особинам уникнути піймання і знищення. Отже, у процесі еволюції взаємин «хижак-жертва» жертва діє так, щоб звільнитися від взаємодії, а хижак – так, щоб постійно його підтримувати. Висока смертність у кожній категорії тварин обумовлена кумулятивною дією всіх впливів, що елімінують , компонентів реалізованої екологічної ніші. Це створює враження дуже інтенсивного добору. Виживає, тобто проходить природній добір, тільки репродуктивна частина популяції . Її чисельність у багато разів менше загальної чисельності популяції. Однак кожний вектор добору, обумовлений елімінацією абіотичними факторами, хижаками. Паразитами, конкуренцією і тд веде до добору особин, адаптованих саме до цього впливу біогеноценотичних факторів . Такий добір не перешкоджає, але й не сприяє нагромадженню генетичних варіантів з високою адаптивною цінністю. Він лише усуває все, що недостатньо пристосовано . Другий фактор, що обмежує ефективність добору – низька наслідковість поведінкових, фізіологічних і морфологічних , від яких залежить елімінація або виживання організмів. Широта норми реакції подібних ознак забезпечує не еволюційне пристосування при перебудові або освоєнні новиї екосистем. Низька ефективність природного добору обумовлює повільність когерентної еволюції, що йде по шляху коадаптації видів, становлять співтовариства. Швидка – некогерентна – еволюція обумовлена або виникненням нового, не збалансованого добору, або руйнування під час екологічних криз існуючої системи контрабалансу векторів добору, що підтримують еволюційний стан у сформованих екосистемах.